Волиняни діляться спогадами про війну у соцмережах

1
0
Волиняни діляться спогадами про війну у соцмережах
Тисячі волинян чимало пережили у Другу світову війну. Тож користувачі соцмереж діляться спогадами про своїх батьків та дідусів.

Хтось знайшов на війні кохання, а хтось втратив найрідніших...

***

Володимир Гунчик: "Сьогодні згадую двох своїх дідів. Один, Пилип, відчув подих другої світової в 1939 під польськими прапорами. Продовжив під радянськими. Був поранений. Попав в полон. За те, що "радянські солдати в полон не здаються", відсидів в Магадані до 1953 року. Був відновлений у правах в 60-х.

Другий, Йосип, пройшов всю війну під червоними прапорами. Закінчив її в Монголії. Нагороджений орденами і медалями. Я любив годинами слухати їх спомини про цю війну. І від кожного чув одне - вони воювали за рідну землю, своїх дітей і рідних. Вони любили життя".

***

Віталий Спас: "Мій батько,інвалід війни 1-ї групи загинув під берліном,згідно похоронки одержаної бабусею,при погребінні виявили що живий,помер на 61 році життя в 1982 році з осколками в голові,які проносив в собі все своє коротке життя".

***

Олександр Козей: "У мене також один дід пройшов першу світову був у будьоного в кавалерії. Потім в польському війську, а згодом і друга світова війна. Був кулеметником. Поранений. Прожив 97 років"

***

Сергій Була: "На батьківщині моєї мами 9 травня, святкують не тільки як День Перемоги, а як Проводи, згадують також тих людей, яких розстріляли фашисти і спалили в одній клуні, це становило третину села, на щастя моїй прабабусі і бабусі вдалось втікти в ліс! Пам’ятаємо!"


***

Сергій Шараєвський: "Знайшов колись інформацію про свого діда, про його нагороду "За відвагу". Баба завжди розповідала, що він отримав медаль, бо взяв німця в полон. Мабуть, жаліли мою слабку дитячу психіку. Виявляється, дід першим заскочив в німецький окоп і ліквідував противника. Йому було тоді 17 з половиною років. До капітуляції Німеччини залишалося 2 місяці. Відбувався бій поблизу річки Одер. Там дід зустрів мою бабу, яка після німецького трудового полону, служила в армії".

***

Людмила Яворська: "У 10 років моя бабуся готувала їсти для сім'ї німецького пана, бо її батьків забрали на примусові роботи. А ще в її дитячій біографії - концтабори в Любліні, в Магдебурзі, Сангерхаузен у Саксонії, Дора в Нордхаудені. Я питала, чи пам'ятає вона 9 травня 1945 року. Сміялась, бо дурне питання: хіба таке забудеш?

Розказувала про великий майданчик у таборі, куди вивели всіх полонених. Казала, пам'ятає щасливі-щасливі обличчя і величезну кількість прапорів різних країн.

А ще у нас в родині збереглися фронтові листи прадіда - по іншій, дідусевій лінії. Таке в підручниках не напишуть, не зможуть передати. Як він хотів додому, і як переживав за незоране поле. Кажуть, був хорошим столяром, а життя заставило стати солдатом. Ненадовго і - навічно.

Закінчення війни не засипало українців манною небесною. Бабуся лишилася без дому, бо їм не дали повернутися в грубешівський повіт. Дідусь - лишився без батька. Частину його родини вивезли в сибір.


***

Віктор Чухрай: "Моє село Боратин. Іще всі живі, ще можна подивитись у вічі цих солдат, які про війну не хотіли говорити. І так відзначали День Перемоги. Просто, як у селі, лише за столик до них не мав права сісти ніхто, хто не воював...Подивіться, які у них чудові і світлі лиця! Справжні солдати, які пережили пекло війни. Всі вже відійшли у кращі світи. Ще тільки на знімку, тато припалює сигарету.


***

Якщо Ви зауважили помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter для того, щоб повідомити про це редакцію
0

Коментарі:


  • Статус коментування: постмодерація для зареєстрованих користувачів, премодерація для незареєстрованих
Коментарі, у яких порушуватимуться Правила, модератор видалятиме без попереджень.
Офіційно в СРСР перемогу почали святкувати лише з 1965 року. Тоді випустили і роздали першу ювілейну медаль й навіть випустили перший ювілейний рубль. Впродовж останніх років люди звикли, що це свято. Тим більш, що це вихідний, а потім цілих два. В ці дні вся Росія, тобто все, що північніше і холодніше за Україну масово сунула садити картоплю, щоб забезпечити себе на зиму. Інші, простіші, бухали по дворах. Школярам показували ветеранів, які попри перемогу, на відміну від партійних, радянських та працівників КГБ, мали мізерну пенсію і мовчали в шматочку, аби не потрапити до числа дисидентів і не втратити «пільги», або навіть не загриміти за грати. А на зонах ветеранів ВВВ і навіть героїв Радянського Союзу було і було – переважно за те, що одного разу повели себе як переможці, як українець Руденко. Колишні в’язні німецьких таборів досиджували в таборах радянських, або мовчали на висилках. Їх діти не знали, що казати про своїх батьків. Вдови «тішились» від перемоги, особливо ті, чиї чоловіки пропали безвісті. Таким пенсію за чоловіка не призначали. Не мало значення, що було по кілька неповнолітніх дітей. Але було багато худ фільмів про війну, партію і героїзм. Змінилось кілька поколінь. Ветерани, вдови або померли або забули про минуле, їх діти звикли повторювати за радіо – і настало свято. Але це не свято, це чудовий спосіб забути про трагедію тих років, аби вчинити подібну. Що і робить команда Путіна.
Відповісти

© 2016. Усі права захищені. Повна або часткова перепублікація матеріалів можлива лише за дотримання таких умов: 1) гіперпосилання на «Волинь24» стоїть не нижче другого абзацу; 2) з моменту публікації на «Волинь24» минуло не менше трьох годин; 3) у кінці матеріалу на «Волинь24» немає позначки «Передрук заборонений».