25 червень, 11:24

Чи може жінка, дівчинка в Україні бути не лише красивою, а й захищеною?

Чи може жінка, дівчинка в Україні бути не лише красивою, а й захищеною?
Новина про звіряче вбивство маленької Даші з Одещини шокувала всіх.

Мене як працівницю поліції та маму двох маленьких доньок – особливо.

Кілька ночей я не сплю спокійно, а, дивлячись на своїх кровинок, чомусь перед очима бачу її – Дашеньку, маленьку, беззахисну, красиву.

Краса – вона завжди була тією притягальною силою, яка манила і манить чоловіків. Краса української жінки, дівчини, дівчинки описана у піснях, казках, легендах. Ця краса дивиться манливими поглядами і формами на нас із білбордів, сучасних кліпів, рекламних буклетів. Бути красивою, стрункою, худою, доглянутою, чарівною, – що ще потрібно тобі, українська жінко?

Хоча засилля такої реклами є не лише в нас: це негативна тенденція в усьому світі. Бо, перш за все, така реклама приносить гроші, наживу, а саме вони поки що рухають світом, на жаль.

Засилля такої реклами діє і на чоловіків, які колись чогось не отримали в житті або були погано виховані своїми батьками.

Майже щотижня ми читаємо новини про педофілів, яких піймала поліція чи помітили люди. А уявіть, скільки їх ще не помічених і не пійманих!

За останні три з половиною роки роботи в патрульній поліції я пильніше приглядаюсь до людей і розумію, скільки моральних виродків живе серед нас. Вони можуть бути скрізь: у громадському транспорті, в парку, в кафе, на пляжі, на концерті. Вони можуть сидіти, чатувати, спостерігати і таємно…насолоджуватись. Від цього розуміння стає страшно і бридко водночас.

Але чому б їм не насолоджуватись при вигляді напівоголеної жінки з такими ж напівоголеними дітьми? Дехто ж думає, що краса, – це показати якнайбільше голого і красивого тіла, наліпити на себе прикрас та макіяжу, насунути блискіток, підборів і прозорого одягу.

Я вже мовчу про те, що творитиметься у школах з 1 вересня, коли діти прийдуть не у шкільних формах, а в порваних джинсових шортах і прозорих блузочках. Сподіваюсь, нашій школі вистачить мудрості шкільний дрес-код не скасовувати. Моя 7-річна донька обурено сприйняла новину про скасування обов’язкового шкільного одягу, її навіть не переконали тези про те, що вона тепер зможе вдягати до школи улюблену червону кофту з котиками.

«Моя форма гарна і зручна, так правильно», – відповіла вона. І для мене це найпереконливіший аргумент. Бо фрази про те, в кого які круті телефони, рюкзаки, хто за який кордон їде відпочивати, я вже чула. А от розмов про кращий чи гірший одяг та взуття я вже точно не витримаю…

Але мене тепер більше турбує навіть не це, а те, як дочка ходитиме до школи і назад пішки, як вона відвідуватиме гуртки, як їздитиме до подруг. Якщо навіть у нашому спокійному місті майже щотижня знаходять збоченців! Адже й стереотипне уявлення про красу вона вже також має: з тих же білбордів, журналів, екранів.

Зрозуміло одне: ніхто ні від чого і ні від кого не застрахований, але поінформований, значить, озброєний. І якщо я щодня спілкуюсь з доньками про поведінку, розказую про манери, скромність, ділюся секретами стилю як стильності, а не розпусти, то чи роблять так інші батьки – не знаю.

Більше того, дівчаток необхідно навчати і самообороні, і елементам захисту, і вмінню відстоювати себе в різних ситуаціях. Тут також чималу роль відіграє оточення. Бо коли школяркам дарують розмальовку і квіточку, а школярам – пістолетик і машинку, це одразу нівелює всі повчання про те, що в житті треба бути сильною і самодостатньою. У такому віці (а моїм 4 і 7 років) все ж більше діють розмальовки і квіточки…

Звісно, кожна з нас може носити те, що хоче і вважає за потрібне. Та й маніякам, швидше за все, до цього байдуже. Я й сама ще якихось 10 років тому крутила би пальцем біля скроні, якби прочитала щось подібне. Але нині час не такий. І є доньки. А це вимагає неабиякої відповідальності. У першу чергу з боку нас, дорослих.

Хоча б менше пропагувати вседозволеності і розпусти. Менше подавати власного прикладу жертовності та прив’язаності. Не проявляти своїх страхів і агресії перед дітьми, а, звісно, намагатись їх здолати.

Без нас, дорослих, із нашими стереотипами, боязнями, міфами, поглядами і необачністю діти б виростали більш свідомими.

Часто, бачивши, на які виклики приїжджають наші патрулі, в яких умовах живуть діти, як виховуються, які недоглянуті, я думаю, що краще б ті батьки їх не народжували, аби вони ось так страждали. Рано чи пізно така дитина все одно зазнає скитань і нещасть у подальшому житті і майже у 100% випадків стане нашим «клієнтом». Таке я спостерігаю мало не щодня.

І, незважаючи на те, що моя дитина обізнана, що має мобільний, що я довіряю поліції, що пильную за нею і телефоную їй, що вчу бути відповідальною, в мене все одно є мільйон страхів.

Що з донькою, якщо вона не бере слухавку останніх 5 хвилин?

Чи не зламається вона під дією оточення, суспільства?

Як вберегти її від неблагополучних товаришів?

Яким чином стишувати її поодинокі агресії?

Як правильно допомогти знайти свій шлях, своє призначення і свою місію?

Очевидно, що ці питання я маю ставити в першу чергу собі. Як і мільйони таких же мам. І тат.

Які не завжди були слухняні. Які часто пливли за течією, бо їх теж не вчили виживати в опозиції (наші батьки – то взагалі окрема тема). Які намагались бути «крутими», як і інші. Які теж потайки десь грішили. Які не завжди мали визначеність у житті і навіть досі йдуть хибним шляхом…


У мене перед очима виникає ще один яскравий спогад дитинства.

Я ще була меншою і завжди любила спостерігати, як старші збираються на дискотеку. На одне з рокових свят у селі в батьків до нас, як завжди, з’їхалось багато гостей. І вже ввечері, коли дорослі захмеліли і всім було весело, старші сестри збирались на танці. Кімнатою ходила гарна дівчина, в коротенькій спідничці, з красивим макіяжем, в чорних колготах, на підборах, у ніжній блузочці. До нас увійшов один з дядьків «під градусом». Він однією рукою схопив її за талію, завалився на диван і почав вилизувати її одне око. Він так лизав, що аж прицмокував. Родичка була в шоці. Він ще промимрив їй якісь ласкаві слова і пішов. Її вигляд був жахливим: пів обличчя нафарбоване, а половина – злизане дядьком-родичем. Переді мною, малою, їй на мить стало незручно, але вона усміхнулась і пішла приводити себе в порядок.

Мене мучить питання, чому педофілами та збоченцями здебільшого є чоловіки. Іноді я навіть думаю, що ті, хто не може відверто проявляти своє педофільство та збоченство, проявляють це в сім’ях. І тут – ще гірше, бо про домашнє насильство у нас – ні-ні-ні. Жінки-жертви, доньки-жертви, сини-жертви. І саме сини згодом можуть виростати також насильниками, як і їхні батьки, або ж проявляти свої відхилені емоції в інші способи.

У всіх цих випадках є одне, що може дуже допомагати, – це небайдужість. Дуже багатьох негативних подій могло б не бути, аби ми, люди, проявляли людяність тоді, коли треба, там, де треба, і до тих, хто потребує.

Аби менше замовчували і приховували, а більше придивлялись і знали, куди передати інформацію. У здоровому суспільстві це дуже важливо.

Чи здатні ми долати ці бар’єри «моєїхатискраю»? Питання відкрите.

Головне фото – ілюстративне

Коментарі:


Коментарі, у яких порушуватимуться Правила, модератор видалятиме без попереджень.
Повністю поділяю написане пані Ольгою. Лише одне твердження "у нашому спокійному місті..." викликає на роздуми. Не тільки рідне місто Луцьк, а й і наша Волинь втрачає цей статус. Такі реалії сьогодення. Тільки у взаємодії правоохоронних органів області, органів місцевої влади, громадськості шлях до запобігання цому явищу. І це треба робити вже.
Відповісти

© 2016. Усі права захищені. Повна або часткова перепублікація матеріалів можлива лише за дотримання таких умов: 1) гіперпосилання на «Волинь24» стоїть не нижче другого абзацу; 2) з моменту публікації на «Волинь24» минуло не менше трьох годин; 3) у кінці матеріалу на «Волинь24» немає позначки «Передрук заборонений».