Воронам «кайф» у Бучині
Нещодавно я таки доїхала до Бучина, села у такому закутку, де сходяться Волинь, Рівненщина і Білорусь.
Навіть районний центр – Любешів – рахується на Волині глибинкою не так через своє географічне розташування, як через мало розвинену інфраструктуру та збережену первісну природу. А що вже казати про Бучин, до якого від Любешова – до 15 кілометрів дороги, але такої, що душу витрусить, а вже за Бучином і світ кінчається. Далі або вплав по Стоходу, або назад із воронами вертайся.
Ворони тут згадані тому, що про такі села – які на узбіччі і географії, і уваги влади – кажуть: а, то там же ворони вже розвертаються. Бо і воронам нема куди далі летіти: сказано ж, що край землі. .
«На межі Волинської і Брестської областей загубилося село з дивною і магічною назвою Бучин. На географічних картах воно позначене цяточкою завбільшки з макове зерно. Під мікроскопом не розгледиш. Про Бучин не знають ні туристи, ні історики. Ніхто з неспокійного людського племені, призвичаєного до романтики і екзотики» – так писав про рідне село письменник і журналіст Григорій Мацерук, який у Бучині народився і пішов з цього життя у віці 27 років. Ще і хата є, в якій він народився.
Людей сюди веде найперше чудотворна ікона Богоматері, котру назвали Бучинською і яка дуже відрізняється від традиційних зображень Богородиці.
Бучинська зображена без Богонемовляти, у вигляді діви з печально-проникливим поглядом очей. З-під розкішного окладу видно тільки обличчя і дві складені молитовно руки, і на голові Богородиці – корона як ознака її чудотворності.
І до речі, кажуть, що так і невідомо, хто пожертвував Богородиці цей розкішний і дорогий оклад, меценат залишився інкогніто.
Бути у Бучині і не провідати церквицю, в якій і зберігається образ, якому, як свідчать фахівці, кілька століть і біля якого продовжують здійснюватися чудеса, було б неправильно. Церквиця – геть за селом, але скільки я не видивлялася навколо, не побачила боліт, які б мали її оточувати.
Готувалась же, їдучи сюди, і знала дивовижну історію появи ікони саме у цьому місці. Фахівці стверджують, що написана вона у кінці 17 століття, а скільки стоїть на цій землі Бучин, стільки з покоління у покоління передають легенду про те, що віднайшли святий образ на острові посеред непрохідних боліт. І скільки разів забирали ікону у село, стільки вона дивним чином поверталася назад, доки люди не усвідомили, що то – її місце.
Більше того: ікона і горіла, вигоріла геть до зображення, ікону і викрадали не раз, але щоразу вона воскресала, щоразу поверталася в село, бо останній раз злодії, які залишили її на кордоні з Білоруссю, самі (!) потелефонували у «службу», і призналися, де лежить реліквія.
На перший погляд бучинська церквиця – звичайний собі сільський храм з дивовижною просто акустикою, проте з дахом, який давно просить ремонту і місцями уже протікає.
Священик отець Георгій каже, що така малочисельна парафія ніколи не потягне витрат на ремонт, а спонсора сьогодні також знайти непросто. Він пригадує часи, коли розливався Стохід і навколо церквиці на острові залишалося по метрів два суші, все решту покривала вода. Священики і парафіяни, аби потрапити на службу, скидали взуття і закочували і ряси, і штани.
Та людський геній, втрутившись у природу, позбавив ці місця боліт, вони також висихають. Мій супутник, один із сільських голів району, чия вся родина походить із Бучина, каже, що цього літа перший дощ тут пройшов лише на початку липня.
Нема вже таких, як були боліт, нема випаровувань, каже він, відповідно нема і дощу. Тому аборигени поділили навіть останні болота. Ледь починає спіти журавлина, її зривають ледь рожевою, викладають на сонці і так вона «доходить». Це,звісно, вже не той натурпродукт, який нам потім пропонуватимуть на ринках за велику ціну, але люди знають: не я обірву ще зелену ягоду, то червоною її вже не застану.
З Любешова дорога на Бучин значною мірою іде через ліс, ним вона тягнеться аж 7 кілометрів, і це ліс трохи старіший, який ще не встигли вирубати. Кажуть, що тут найбагатші в окрузі чорничники. Ягода, яка годує у сезон тисячі волинських родин та бізнесменів, які заробляють на цій важкій праці встократ, ніж прості збирачі, тут і солодка, і велика.
По дорозі в село ми не бачимо на ягідниках жодної людини. Це тому, що заготівельники знизили ціну до непристойної у гривень 15 кілограм (коли у сусідній Польщі волинські чорниці коштують 60 злотих за кілограм, тобто 400 гривень), або... основну ягоду вже визбирали так званими гребінками.
«А білоруси збирають чорниці?» – чомусь це питання цікавить мене зараз, бо я знаю, що за декілька десятків кілометрів у білоруських селах – і ферми, і заводи, і вся тобі інфраструктура, тому там часто «гребують» пекельною працею на чорницях.
«І білоруси збирають, але гребінки там суворо заборонені і то не на словах», – каже мій попутник.
Також він показує мені по дорозі напівзруйновані корпуси колись потужного цегельного заводу, який виготовляв якісну силікатну цеглу, давав роботу всій окрузі, продукцію поставляв аж у Сургут.
То чого дивуватися, що навіть у прямому, а не переносному значенні слова воронам «кайф» у Бучині? Люди ж покидають місця, які їхні пращури обрали ще у 16 столітті, і актуальним на ту пору були наявність лісу та річки – годувальників.
Тепер же з 90 з чимось хат «живими» лишилося трохи більше сорока. Пустки – через хату. І мешканців тут нині десь до ста, а ще 15 років тому було майже 300.
Тітоньки під церквицею, вбрані поверх спідниць у вишиті фартухи (ну де ще побачиш таке навіть на Волині?) місцевою говіркою кажуть, що «гето сталося після того, як школу закрили». А в цю школу човнами (!) добиралися діти із сусідніх Свалович, які нині стали селом-музеєм, і так само човнами їхні батьки припливали Стоходом у бучинську церквицю.
Нині у Бучині тільки двоє школярів, яких довозять за 10 кілометрів у Підкормілля. А нема дітей – нема життя для всього села.
Тепер рятувальником і годувальником його є інтернат для престарілих, який розташували у приміщенні колишньої школи. І звозять сюди самотніх та калік чи не з усього району. Тут чисто, тут затишно, але від цієї місцевої перестановки – школа на дім престарілих – так стає сумно.
І все ж покидаємо Бучин з надією і вірою. Ми ж не ворони, ми знаємо, що світ тут геть не закінчується, тут він тільки починається.
(Написано для газети «День»)
Навіть районний центр – Любешів – рахується на Волині глибинкою не так через своє географічне розташування, як через мало розвинену інфраструктуру та збережену первісну природу. А що вже казати про Бучин, до якого від Любешова – до 15 кілометрів дороги, але такої, що душу витрусить, а вже за Бучином і світ кінчається. Далі або вплав по Стоходу, або назад із воронами вертайся.
Ворони тут згадані тому, що про такі села – які на узбіччі і географії, і уваги влади – кажуть: а, то там же ворони вже розвертаються. Бо і воронам нема куди далі летіти: сказано ж, що край землі. .
«На межі Волинської і Брестської областей загубилося село з дивною і магічною назвою Бучин. На географічних картах воно позначене цяточкою завбільшки з макове зерно. Під мікроскопом не розгледиш. Про Бучин не знають ні туристи, ні історики. Ніхто з неспокійного людського племені, призвичаєного до романтики і екзотики» – так писав про рідне село письменник і журналіст Григорій Мацерук, який у Бучині народився і пішов з цього життя у віці 27 років. Ще і хата є, в якій він народився.
Людей сюди веде найперше чудотворна ікона Богоматері, котру назвали Бучинською і яка дуже відрізняється від традиційних зображень Богородиці.
Бучинська зображена без Богонемовляти, у вигляді діви з печально-проникливим поглядом очей. З-під розкішного окладу видно тільки обличчя і дві складені молитовно руки, і на голові Богородиці – корона як ознака її чудотворності.
І до речі, кажуть, що так і невідомо, хто пожертвував Богородиці цей розкішний і дорогий оклад, меценат залишився інкогніто.
Бути у Бучині і не провідати церквицю, в якій і зберігається образ, якому, як свідчать фахівці, кілька століть і біля якого продовжують здійснюватися чудеса, було б неправильно. Церквиця – геть за селом, але скільки я не видивлялася навколо, не побачила боліт, які б мали її оточувати.
Готувалась же, їдучи сюди, і знала дивовижну історію появи ікони саме у цьому місці. Фахівці стверджують, що написана вона у кінці 17 століття, а скільки стоїть на цій землі Бучин, стільки з покоління у покоління передають легенду про те, що віднайшли святий образ на острові посеред непрохідних боліт. І скільки разів забирали ікону у село, стільки вона дивним чином поверталася назад, доки люди не усвідомили, що то – її місце.
Більше того: ікона і горіла, вигоріла геть до зображення, ікону і викрадали не раз, але щоразу вона воскресала, щоразу поверталася в село, бо останній раз злодії, які залишили її на кордоні з Білоруссю, самі (!) потелефонували у «службу», і призналися, де лежить реліквія.
На перший погляд бучинська церквиця – звичайний собі сільський храм з дивовижною просто акустикою, проте з дахом, який давно просить ремонту і місцями уже протікає.
Священик отець Георгій каже, що така малочисельна парафія ніколи не потягне витрат на ремонт, а спонсора сьогодні також знайти непросто. Він пригадує часи, коли розливався Стохід і навколо церквиці на острові залишалося по метрів два суші, все решту покривала вода. Священики і парафіяни, аби потрапити на службу, скидали взуття і закочували і ряси, і штани.
Та людський геній, втрутившись у природу, позбавив ці місця боліт, вони також висихають. Мій супутник, один із сільських голів району, чия вся родина походить із Бучина, каже, що цього літа перший дощ тут пройшов лише на початку липня.
Нема вже таких, як були боліт, нема випаровувань, каже він, відповідно нема і дощу. Тому аборигени поділили навіть останні болота. Ледь починає спіти журавлина, її зривають ледь рожевою, викладають на сонці і так вона «доходить». Це,звісно, вже не той натурпродукт, який нам потім пропонуватимуть на ринках за велику ціну, але люди знають: не я обірву ще зелену ягоду, то червоною її вже не застану.
З Любешова дорога на Бучин значною мірою іде через ліс, ним вона тягнеться аж 7 кілометрів, і це ліс трохи старіший, який ще не встигли вирубати. Кажуть, що тут найбагатші в окрузі чорничники. Ягода, яка годує у сезон тисячі волинських родин та бізнесменів, які заробляють на цій важкій праці встократ, ніж прості збирачі, тут і солодка, і велика.
По дорозі в село ми не бачимо на ягідниках жодної людини. Це тому, що заготівельники знизили ціну до непристойної у гривень 15 кілограм (коли у сусідній Польщі волинські чорниці коштують 60 злотих за кілограм, тобто 400 гривень), або... основну ягоду вже визбирали так званими гребінками.
«А білоруси збирають чорниці?» – чомусь це питання цікавить мене зараз, бо я знаю, що за декілька десятків кілометрів у білоруських селах – і ферми, і заводи, і вся тобі інфраструктура, тому там часто «гребують» пекельною працею на чорницях.
«І білоруси збирають, але гребінки там суворо заборонені і то не на словах», – каже мій попутник.
Також він показує мені по дорозі напівзруйновані корпуси колись потужного цегельного заводу, який виготовляв якісну силікатну цеглу, давав роботу всій окрузі, продукцію поставляв аж у Сургут.
То чого дивуватися, що навіть у прямому, а не переносному значенні слова воронам «кайф» у Бучині? Люди ж покидають місця, які їхні пращури обрали ще у 16 столітті, і актуальним на ту пору були наявність лісу та річки – годувальників.
Тепер же з 90 з чимось хат «живими» лишилося трохи більше сорока. Пустки – через хату. І мешканців тут нині десь до ста, а ще 15 років тому було майже 300.
Тітоньки під церквицею, вбрані поверх спідниць у вишиті фартухи (ну де ще побачиш таке навіть на Волині?) місцевою говіркою кажуть, що «гето сталося після того, як школу закрили». А в цю школу човнами (!) добиралися діти із сусідніх Свалович, які нині стали селом-музеєм, і так само човнами їхні батьки припливали Стоходом у бучинську церквицю.
Нині у Бучині тільки двоє школярів, яких довозять за 10 кілометрів у Підкормілля. А нема дітей – нема життя для всього села.
Тепер рятувальником і годувальником його є інтернат для престарілих, який розташували у приміщенні колишньої школи. І звозять сюди самотніх та калік чи не з усього району. Тут чисто, тут затишно, але від цієї місцевої перестановки – школа на дім престарілих – так стає сумно.
І все ж покидаємо Бучин з надією і вірою. Ми ж не ворони, ми знаємо, що світ тут геть не закінчується, тут він тільки починається.
(Написано для газети «День»)
Коментарі: