Як прокурор-бандерівець гостя зі Сходу приймав. ВОЛИНСЬКІ БУЙДИ
Був він інтелектуалом і до людей справедливим. Війну пройшов. Здобув чудову освіту – закінчив Харківський юридичний інститут (тепер – Національний юридичний університет імені Ярослава Мудрого).
Якось заїхав до нього в гості однокурсник зі Східної України. Був у Львові на якійсь конференції – от і вступив по дорозі назад.
Прийняв його Павло Гордійович, як рідного. Під вечір веде в ресторан. На вході – міліціонер чергує. Питає в нього районний прокурор:
– Миколо, тут всі свої? – не хотілося великому начальнику, щоб зайві очі бачили, як він у ресторані сидить.
– Свої, Павле Гордійовичу, заходьте.
Зайшли. Побачив прокурор – компанія сидить, чемно з усіма привітався. І пішли з гостем у банкетку.
Той знітився, почав на самопочуття нарікати, просив йому багато не наливати. А коли із залу долинуло «Ой під Львівським замком…», зірвався, як навіжений, і до виходу.
– Що трапилось? – запитує Павло Гордійович.
– Что-то мне плохо сегодня, видно, устал. Надо ложиться – завтра рано вставать, дорога дальняя…
Що ж, «устал» так «устал». Розрахувався районний прокурор і каже:
– В мене заночуєш.
– Да нет, я лучше в Луцке в гостиннице остановлюсь. Не хочу вас стеснять.
Павло Гордійович довго не впрошував.
А той, як приїхав до себе на Схід, розказує:
– Вы не представляете, там одни бандеровцы. Прокурор района – бандеровец, хотя во время учебы тщательно маскировался. Идем мы с ним в ресторан, на входе – милиционер, тоже бандеровец. Он его спрашивает: «Микола, здесь все свои?» «Свои», – отвечает и подмигивает. Зашли мы в зал, а там у них, совещание, наверное. Что-то между собой решают, а потом бандеровские песни начали орать. Я еле ноги оттуда унес.
Святослав ЛЕСЮК