Вуличні божевільні уже символ міста, - музикант з Луцька про безхатьків
"Ці неприкаяні диваки на вулицях наших міст здавна привертали мою увагу. Причому, увага та була далеко не роззявляцього роду, радше - пізнавально-наукового", - пише він на своїй сторінці у Фейсбуці.
А також додає - йому з дитинства здавалося, що ті люди знають і розуміють значно більше за "нормальних", "таких як усі".
За 11 років життя у Луцьку для Сергія Мартинюка вуличні диваки стали одним із неформальних символів Луцька.
"Чого вартував тільки Шева з його химерною усмішкою та вічно бадьора жінка в мештах завжди більшого розміру, котра любила діловито розсікати центром або автовокзалом, стріляючи цигарки і гонорово викурюючи їх. Мені нічого не відомо ні про їх долі тепер, ні про те, що зробило їх такими, якими вони вросли в луцькі соціоландшафти..." - пише музикант.
Він розповів, що інколи полюбляв їздити до Липин, лежати у траві та слухати розмови пацієнтів психіатричної лікарні.
"Часом ті бесіди пробирали таким моторохом, що жодна з екранних історій Джеймса Вана і близько не неблизилась до рівня ірраціонального страху, який наповнював мене в ті миті", - розповідає Мартинюк.
"Інколи я думаю, що обличчя тих диваків - істинне відзеркалення душі міста,а ще більше - це критично правдиві дзеркала, в котрих ми при бажанні можемо розгледіти і себе правдивих", - резюмує він.