Новини

«Тепер діти цукерок не хочуть, а я малою брукву гнилу їла», - волинянка, яка пережила війну

Віру Фесик із села Гречища Любешівського району у 1943 році ще немовлям вивезли в німецьке рабство.

Жінка і сьогодні згадує минуле з болем, - пише Волинь нова.

— У 1943 році, мені було тоді 6 місяців, то я того не помню. ​Знаю про Гєрманію тільки зі слів мами. До войни ми жили на хуторі. Всю нашу сім’ю німці забрали — ​маму, її брата, ще нежонатого, й бабцю. І мене з ними. Ми потрапили в Магдебург, є такий город. Мама працювала на заводі. А мене гляділа бабуня Поліна. Тоді з нашого села вивезли три сім’ї. Звільнили нас американці й запрошували їхати куди хочеш: у Польщу, Англію чи США. І розумні люди поїхали. ​І добре там жили. А вони чогось повернулися в ці злидні, на згарище. Коли ще була мама жива, а вона померла у 2000 – му, то я не раз її запитувала: «Чого ж ви–те їхали на те бідне Полісся? Тож побачили як люди за кордоном живуть». Ми ж могли в Америці панувати, бо до роботи не ліниві, - каже жінка.

Тепер жити вельми добре. Тільки люди цього не цінують.

Жінка добре пам’ятає своє голодне післявоєнне дитинство, коли вони повернулися з Німеччини. Каже, що і нині страшно про це згадувати. Кругом біда чорна.

— Зараз важко таке уявити, але ми ходили з бабою по людях старцювати, — ​відверто розповідає Віра Степанівна. — ​Тільки не в наших селах, а в сусідню Білорусію. Там тоді якось люди краще жили. Бабця мене маленьку брала з собою і ми йшли з хати в хату й просили хліба. Хто що мав, те і давали. Останнім білоруси ділилися.

Стало трохи легше, коли в їхніх краях організували колгосп і мама стала працювати свинаркою. Тоді вони розжилися на корову. У школу Віра ходила в Шлапань, а в старші класи — ​в Люб’язь. Найгірше було зимою, бо ж теплої одежі не мала.

— Мама хтіла, щоб я далі вчилася, — ​продовжує свої спогади жінка. — ​А я тільки зустріла гарного парубка і в 16 літ вискочила заміж — ​за Корнія Фесика. Він працював на Донбасі на шахті й повернувся в село. У мене четверо дітей, але всі порозходилися, чоловік помер, й зосталася баба сама. Їдна дочка Люда в сусідньому селі Шлапань, вже на пенсії, працювала бухгалтером, син Жора живе в Любешові, Тамара — ​в Кіровоградській області, а Валєра — ​в Хмельницькій, на атомній станції в Нетішині працює. Маю 5 онуків і 5  правнуків.

За словами жінки, тепер жити вельми добре. Тільки люди цього не цінують. Є хліб і до хліба... Вона в Німеччині брукву гнилу їла, а тепер діти цукерок не хочуть.
У 16 років вийшла заміж за Корнія Фесика.
В руках Віри Степанівни пам'ятна світлина, зроблена німецьким фотографом.
Дворічна дівчинка з мамою Тетяною Черняк в Магдебурзі у 1944-му.