«Ще одна публікація - і нас почнуть тихенько бити». Історія волинських переселенців з Криму

6
16
«Ще одна публікація - і нас почнуть тихенько бити». Історія волинських переселенців з Криму
«Добре, що в нашому селі інтернет не дуже читають. Бо ще одна публікація – і нас почнуть тихенько бити», - жартують волинські переселенці. Насправді кримчани Валерій Поліщук і Геннадій Чудновець уже навіть звикли і до того, що пліткують, і до того, що говорять, і навіть до того, що пишуть…

Сонячну Ялту вони неочікувано для себе проміняли на дощову Волинь – село Дольськ на Турійщині. Хоч ніколи навіть припустити такого не могли, що «будуть жити в «Бандерштаті».

***

У їхній оселі багато квітів. Типово волинський кіт із типово волинським йменням Мурчик – на правах старшого господаря. З вікна вітальні видно теплицю, клітки для голубів, павичів, курей, перепілок та іншого птаства. Десь поруч мирно гуде бетономішалка…

Валерій пропонує чаю і перепрошує, що в робочому одязі. Саме добудовує до своєї волинської оселі простору їдальню, а заодно і приміщення для …зимового саду.

«Тут так і кажуть: «А нащо вам такі великі вікна?» - усміхається…

Попри такі часто різні світогляди вчорашні ялтинці на диво легко освоїлися у волинській глибинці. Вони «підсадили» село на огірки, перепілок та …фестивалі, власним прикладом показують, як виживати «з нуля». А самі тут, на окраїні держави, поміж поліських озер, на місці порослих «колгоспними бур’янами» маєтків, вчаться наново довіряти людям.

ЧИТАТИ ТАКОЖ: Дольськ: там, де пани палаци будували. ЗАНЕСЛО В СЕЛО


ТЕПЛИЦЯ НА КОЛГОСПНІЙ СИЛОСНІЙ ЯМІ

Теплиця дозволяє кримчанам заробляти на життя
Теплиця дозволяє кримчанам заробляти на життя


Валерій Поліщук та Геннадій Чудновець на Волині з жовтня 2014-го. З рідної Ялти – трохи раніше, у березні, коли в один момент прийшло чітке усвідомлення: це все, треба їхати. Так і кажуть: «виїхали з окупації».

Довго приходили до тями.

«Приїхали в Дольськ до моєї тітки Людмили Волянюк. Сиділи щось, говорили… Кажемо: «От якби хатинку, а біля неї теплицю поставити чи що…». Аж вона раптом піднімається (а вона така жінка, хвацька, колись сільським головою була) і каже: «Хлопці, пішли!..».
З того «хлопці, пішли» і почалася історія кримських переселенців у Дольську.

«Заводить сюди. У нас спершу - «шок полнєйший»… Щоб розуміти, що тут було, то можна глянути довкола. А вона така: «Оцей будиночок вам подобається? Дарю!» - розповідають кримчани.

«Оцей будиночок» - це напівзруйнований пункт штучного осіменіння на території колишнього колгоспу. Кілька руїн і хащі посеред села – все, що лишилося. Щоб уявити, що в цих з нетрях можна облаштувати затишну оселю, треба було бути або хворим, або… дуже сміливим.

Вони ризикнули. Тепер замість розваленої силосної ями – теплиця, де кримчани вирощують огірки та розсаду. А разом із небайдужими селянами Валерій і Геннадій перетворили пункт штучного осіменіння на …хату.

«Отут – просто дірка була, - показує Геннадій на стелю. - Ні дверей, нічого… Але ми підійшли, глянули на цеглу. А куди далі?
Подумали і на Новий рік в’їхали сюди. Слава Богу, люди підтримали. І ціни ще не були такі кусючі, і на допомозі громади суттєво виїхали. Хоч і руки позривали так, що досі болять».

Відтак 1 січня 2018-го буде три роки, як у селі Дольськ осіли нові мешканці. Так їх тут і звуть – кримчани. Мало того: згодом, пункт осіменіння узаконили, територію колгоспу включили у межі села, а з садиби Валерія та Геннадія починається нова вулиця у Дольську – Кримська.

«ДОСІ НЕ РОЗУМІЮ, ЯК ПРОПУСТИВ ТОЙ МОМЕНТ, КОЛИ СТАВ «БАНДЕРОЮ»

Валерій Поліщук до війни був керуючим ресторану у Ялті. Тепер проводить фестивалі на Волині
Валерій Поліщук до війни був керуючим ресторану у Ялті. Тепер проводить фестивалі на Волині


Валерій Поліщук хоч і народився у Криму, у місті хіміків Армянську, але прізвище, каже, має «западенське». Бо батьки родом з Турійщини: мама з Дольська, тато з Перевалів. У радянські роки виїхали з поліської глибинки пошукати щастя на «комсомольських будовах». А Валерій школярем не одне літо провів у цьому селі біля бабусі.

«Баба завжди любила повторювати: «Дольськ – то вода, а довкола – біда». А води справді багато: у нас аж п’ять озер і тому ми можемо конкурувати з Шацьком. Дольське – то найбільше. Потім Мішане. Тоді Горожене. Святе і Бабіне», - загинає пальці Валерій.

У нього українська мова – правильна, чітка. Без типово волинського «ну» і «харашо добре». Попри це багато років тому в Криму саме за його українську Валерія у школі чомусь називали «бандерою». Хоч навряд чи хто з його тамтешніх однолітків (та й вчителів) толком розумів, що то таке отой самий «бандера».

«Усе ніяк не можу зрозуміти, як я пропустив той момент, коли став «бандерою» . От вчився ти з 32-ма людьми з 1-го до 11-го класу. З тих троє чи двоє - татари, двоє греків, один болгарин. А далі ми не ділили. Але в мене зі школи за російську мову погана оцінка. Просто тому, що вчителька вважала, що я «бандера».

Приїжджав з Волині після літніх канікул і чогось був «бандерою». Так, ми говорили трохи з акцентом. Але ми були діти. І тоді важко було зрозуміти, як швидко можна переключитися з мови на мову. 31-го серпня нас привозять, а 1-го ти вже йдеш у школу, де всі знають, що ти зараз станеш тупити, бо скажуть писати: «Первое сентября. Классная работа», - розповідає Валерій.

І його «дитячі» історії багато чого пояснюють до теми, чому кримчан-українців кілька років «вирвали» із їхнього краю з корінням.

«ЧЕРЕЗ МІЙ РЕСТОРАН ТІКАВ …ЯНУКОВИЧ»

Перша хата на Кримській
Перша хата на Кримській


Ще не так давно нині і фермер, і громадський діяч, і депутат місцевої ОТГ Валерій Поліщук був собі керуючим розкішного ресторану «Царські конюшні» в ялтинській Лівадії, що слугувала колись резиденцією царя Миколи ІІ.

Приймав зіркових гостей, а того дня, коли в цій країні змінилося все, став свідком того, які через його ресторан тікав …Янукович.

«Саме в той день, коли Янукович тікав з України, у нас в ресторані було день народження ялтинського прокурора. Йшов бенкет, обслуговували спокійно… Були прокурори з більшості місцевих прокуратур. Як завжди: «за іменінніка», «за царя», «за братка». «За царя» завжди пили. А Яник у них був «царь», і це вважалося нормальним.

В один прекрасний момент у всіх задзвонили телефони. Розрахунок був покладений на стіл навіть без чека. Всі вийшли. Що сталося, ніхто не зрозумів. Аж дивимося: заїжджає Пшонка. Сам Пшонка! Без охорони, без нікого. Чотири амбала і все. Але такого ще не було. Якщо Пшонка мав прийти їсти до нас у ресторан, то нас напередодні всіх строїли: саноблік, аналізи… Ми ж це проходили і не раз.

Він заходить. Тут же випиває стакан горілки. Не заїдає. Киває: «Отцу». Все, що було на столах, зібрали... Потім всі вийшли, на ганок – і все» - згадує Валерій.

Чи міг він тоді подумати, що цей і є той переломний момент, коли в його житті зміниться все?

Таких, як Валерій та Геннадій, на референдумі не питали, з ким хочуть бути. Окупація пройшла швидко: за деякий час дехто з персоналу його ресторану «Царські конюшні» уже заявляв, що готовий звільнятися тільки через, що не хоче працювати з … «бандерою».

ГІД-ПЕРЕКЛАДАЧ ВЧИТЬ СІЛЬСЬКУ ДІТВОРУ АНГЛІЙСЬКОЇ

Геннадій Чудновець не тільки гарно господарює у Дольську, а й вчителює
Геннадій Чудновець не тільки гарно господарює у Дольську, а й вчителює


А от товариш Валерія Геннадій Чудновець до війни професійно займався перекладацькою справою. Ще раніше викладав іноземну в одній з ялтинських гімназій. Ведучий міжнародний тренер всесвітньої федерації гідів-перекладачів. Сьогодні, поміж перекладами і туристичною справою, …вчитель англійської невеликої дольської школи.

«Мову то я знаю, але тут, по-моєму, скоро стану забувати», - сміється він.

Навчальний заклад, розказують у селі, вже воліли й закрити: прокинулася громада, вперлася – не вийшло.

«Я коли це все побачив – шок… Але то ж не тільки на Волині отакі-от хащі на місці колгоспів, наприклад. Чи бездоріжжя. Так і в Криму. В туризмі я давно. Але ніколи не думав, що житиму тут, в «Бандерштаті», - жартує Геннадій.

Попри те, що кримчанин бездоганно знає мову і що має досвід викладання, у дольській школі, зізнається, працювати йому непросто.

«Спецшкола і середня школа - то різні речі. У середній школі – один, два, три чотири талановиті дитини… На пальцях можна порахувати. Більшість вчаться з думкою: «А нащо воно мені треба? Я що в Англію поїду». Це працює. Вони, видно, це чують вдома. Тим більше мені дуже важко, бо всі батьки тутешні раніше вчили німецьку. Тому вся реформа освіти тут очевидна. Яка там фінська школа? Хай ота Гриневич хоч трісне, а не розказує дурниці», - переконаний він.

«ДОЛЬСЬК НАШ»: ФЕСТИВАЛЬ, ОГІРКИ І ПАВИЧІ

На подвір'ї переселенців - павичі й не тільки
На подвір'ї переселенців - павичі й не тільки


Кримчани мали приїхати в Дольськ хоча б для того, щоб показати місцевим селянам, що не тільки на картоплі можна заробляти гроші.

«Ви спитайте, де місцеві люди огірки купують. Вам зразу скажуть: на Кримській!» - заявляє Валерій.

Йдемо в теплицю. Валерій показує свою господарку. Тут влітку вирощували огірки і годували ними чи не все село. Ставка на огірки виявилася правильною. Згодом додали розсаду: капуста, болгарський перець, помідори.

«Усе перевіряємо на собі. Що нам подобається, те вирощуємо і те продаємо. Люди почали брати і потім оцінили. Цього року допродавалися до того, що собі не лишилося», - згадує чоловік.

Донедавна теплицю обігрівали буржуйкою. Завдяки одному з проектів виграли котел, а тому тепер буржуйку відправили «на пенсію».

Поки порожньою теплицею гордо походжає павич. «Це Паша», - пояснюють мені. Загалом на території чимало птаства, бо це ще одне захоплення кримчан. Не так: ще одна інвестиція, яка себе виправдала.

Та розбудити волинський Дольськ кримчани взялися не павичами. Влітку у глибинці Турійщини затіяли справжній етнофестиваль. Ті, хто спершу на цю затію поглядав скоса, потім чухав потилицю. Все вдалося: організувати громаду й почистити унікальне місцеве озеро, прибрати зарослий берег, на якому колись стояв розкішний палац, встановити там сцену і запросити волинські гурти, розгорнути торгівлю і організувати розваги.

А головне, кажуть, у садибі дольських переселенців, «бабуся, яка ніколи не торгувала пиріжками, їх на фестивалі продала»

«Хтось вареники, хтось пироги, матушка, а вона у нас гагаузка, чебуреків гагаузьких напекла… Ми нагодували 450 людей! Ми показали: хай Дольськ і село, але вона прекрасне. І не всі готові їхати в Шацьк, хтось захоче відпочити і тут. Треба тільки спонукати», - переконаний Геннадій.

ПИТАННЯ ПАВИЧІВ СТОЇТЬ ГОСТРО: «А ЇХ МОЖНА ЇСТИ?»



Вони бездоганно знають історію Дольська. І не цураються надсилати запити до польських інституцій, щоби в архівах сусідньої держави розвідати ще більше.

Охоче спілкуються з місцевим людом і не закриваються у чотирьох стінах. А тому бездоганно вивчили «волинську натуру» з усіма її плюсами й мінусами.

Кажуть: моя хата скраю – то перше волинське правило. Друге: хай в сусіда буде гірше. Третє: нащо під вікнами квітник, коли там можна посадити картоплю.

«Питання газона перед хатою стоїть гостро: нащо? Питання павичів на подвір’ї стоїть гостро: а що їх можна їсти? Питання завезення сюди якоїсь нової породи курей, яка хоч і дорога, але хороша, звучить: а нащо? А нащо чистити озеро? Нащо вести інтернет?.. Коли ми приїхали сюди, до нас було багато питань. Мовляв, для чого сюди приїхали? Чого два мужика? Он, коли хату пофарбували білим, то люди питали: чи не засвітла? Бо тут же звикли, що хати кольорові, а у нас мають бути білі. Але ми не ламаємо чужого світогляду. Ми просто робимо собі своє», - пояснює Валерій, проводжаючи мене за ворота затишного кримського двору у волинському селі.

***

Пробую постояти і я за «своє». Нагадую йому про «очерет мені був за колиску», про те, що поліське болото – вже десь на рівні ментальності. Люди звикли жити кожен на своєму хуторі.

Кажу: тут не сіяли газонів і не бачили в очі орхідей, але малювали волошками «піднебіння» церков. І навіть Матір Божу на іконі вбирали у вишиті червоним і чорним сорочки.

Тут криваві жоржини, тут колись жовтим і синім потай фарбували шматки марлі і ховали їх десь під банями німих храмів.

Він всміхається. Насправді зрозуміти один одного не так і складно. Навіть якщо твоє коріння у різних кінцях однієї країни. А тим паче, якщо вони «бандери», хоч і кримські…

Олена ЛІВІЦЬКА. Фото автора.

Передрук заборонено.

Ось що постало замість колгоспної руїни
Ось що постало замість колгоспної руїни
А було якось так...
А було якось так...
Якщо Ви зауважили помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter для того, щоб повідомити про це редакцію
16

Коментарі:


  • Статус коментування: постмодерація для зареєстрованих користувачів, премодерація для незареєстрованих
Коментарі, у яких порушуватимуться Правила, модератор видалятиме без попереджень.
Молодці. Наші люди. Хай Бог помагає.
Відповісти
просто молодці
Відповісти
Справжні українці. Розумні, добрі, працьовиті, щирі. Хай Бог помагає і береже.
Відповісти
Оленко, дякую. Читаєш тебе і жити хочеться.
Відповісти
Дуже хороша стаття/респект автору/ про дуже хороших людей!!! Нехай щастить Вам , хлопці, на Волині! Чогось навчитесь у місцевих, а ім багато чого є повчитися у Вас!
Відповісти
а дійсно, чого 2 мужика? а де їхні жінки чи діти? якщо холостяки - то, дівчата, не зівайте! включайте всі свої чари і вперед - за такими хлопцями, як за стіною.....не те, що наші алкоголіки.
Відповісти

© 2016. Усі права захищені. Повна або часткова перепублікація матеріалів можлива лише за дотримання таких умов: 1) гіперпосилання на «Волинь24» стоїть не нижче другого абзацу; 2) з моменту публікації на «Волинь24» минуло не менше трьох годин; 3) у кінці матеріалу на «Волинь24» немає позначки «Передрук заборонений».