Доля вигнанців, або Одна з 12-ти тисяч словаків, яких привезли на Волинь товарняками

4
2
Доля вигнанців, або Одна з 12-ти тисяч словаків, яких привезли на Волинь товарняками
Вона досі каже «най-най-най…». І прізвище П’ятак у неї звучить як П’єнтак… Свою лемківську душу з окраїн гірської Пряшівщини (колись - колись України, а нині Словаччини) 10-літнім дівчам мусила «втиснути» у чотири кутка розбомбленої і закривавленої чеської хати посеред села під Луцьком.

Але за сім десятків літ так вросла в цю землю, що образи не має. «Тут живу, за Україну служу. Хай буде...» - каже.


Довідково. 1947-го на території Волині та Рівненщини було переселено 12 тисяч етнічних українців зі Словаччини. Разом із сумнозвісною операцією «Вісла» сталінський режим запропонував Чехословаччині в обмін на чехів-колоністів переселити на територію Західної України українців із Пряшівщини (українська етнічна територія на північному сході Словаччини). Згідно з домовленостями, особи чеської та словацької національностей, які мешкали в окремих регіонах УРСР, а саме Закарпаття і Волині, набули права добровільно обрати чехословацьке громадянство і переселитися в Чехословаччину. Натомість українці, росіяни та білоруси з Чехословаччини могли набути радянського громадянства і виїхати до СРСР.

Чехословаччина зголосилася позбутися етнічних українців, щоб уникнути проблем у майбутньому. Після Другої світової війни українці Словаччини піднімали питання про приєднання етнічних українських земель до УРСР.

Словаків-оптантів селили на Волині переважно у порожні домівки чехів-колоністів. Вони не знали мови та звичаїв. А замість обіцяних благ в Україні отримали – злидні. Віра П’ятак із села Липляни Ківерцівського району – серед тих 12 тисяч словаків, які пережили оптацію «на собі».


На Волинь Віра П'ятак приїхала 10-літньою. Тут одружилася. Народила дітей.
На Волинь Віра П'ятак приїхала 10-літньою. Тут одружилася. Народила дітей.


ЛІПАНИ – ЛИПЛЯНИ: «НАС НІХТО НЕ БИВ, ПРОСТО КАЗАЛИ, ЯКЩО НЕ ВИБИРЕМОСЯ, ТО В СИБІР»

80-літня Віра Волощук, у дівоцтві П’ятак, ніколи не чула терміну «оптанти» чи «оптація». Але через ці слова з 1947-го доля її родини круто змінилася.

Вони сіли в товарняк на станції у місті Ліпани (Словаччина), а за дві доби прибули на Волинь. У Липляни. І хоч офіційно оптація – це добровільний вибір громадянства, спробуйте цій сивочолій жінці нині сказати, що її родина залишила рідну хату з власної волі.

Сьогодні Віра П’ятак живе сама. У тій хаті, яку, як каже, «зліпила» своїми ж руками. Поруч – оселя рідного брата. А колись саме та чеська хата, поріг якої вони переступили, як тільки переселилися зі Словаччини.

Нездужає. Від одвірка до одвірка ледве йде. Каже: з серцем неладно. У кутку кожної кімнати – затерта до блиску палиця. На покуті – ікони в рушнику. Над ліжком – чорно-білий портрет. Тоді ще усміхнена і молода, тепер – сивочола і немічна. Але, як їхню сім’ю в один день «попросили» геть не забуде ніколи.

- Чекайте, мо’ хустку яку чи як?..

Пробує зав’язати на голові червону хустину. А руки «не слухаються»: тремтять.



Першим чином зазначає:

- Я не чешка. Я – словачка. Тепер вже відділилася Чехія від Словаччини. Колись була Чехословаччина. То як Україна і Росія, знаєте?

У родині П’ятаків, що мешкали у північно-східній Словаччині було четверо синів і троє доньок. Пережили війну. І дружно жили з чехами.

- А послє війни прийшла делегація з Совєтського союзу, від Сталіна. Кажуть, що ми, значить, українці... То переселенців з Польщі на Волинь гнали – примусово. Нас ніхто не бив. Просто казали, якщо не виберемося, то на Сибір. Ну, а тато знали, шо то таке Сибір і записалися до Луцька.

До речі, як свідчать історики, організовувати переселення зі Словаччини відрядили тих енкаведистів, які займалися відселенням українців із Холмщини та інших етнічних територій на теренах Польщі.

Два довгих тижні словацьку родину разом із іншими такими ж вигнанцями везли на Волинь. Жінка дотепер пам’ятає, як тоді розказували, що “в Совєтському союзі все буде добре”. А застали - руїни...

“І ТАТО НЕ ВИТРИМАЛИ. ПОМЕРЛИ. В ОДИН ДЕНЬ І ОДНУ ГОДИНУ ЗІ СТАЛІНОМ”

У її хаті - ікони в рушниках
У її хаті - ікони в рушниках


У Липлянах словаків поселили в одне з помешкань чехів-колоністів.

Поселення чехів у селі були ще з царських часів. За переписом 1897 р. на Волині проживали вже 27 670 чехів. ...А вже 2 лютого 1947 р., відповідно до угоди між Чехословаччиною та СССР, із Луцька відправився перший ешелон волинських чехів-реемігрантів. 9 травня 1947 р. оптація закінчилася, таким чином 10 912 родин волинських чехів повернулися на свою історичну батьківщину.

Видно було, згадує Віра П’ятак, що збиралися чехи поспіхом, забрали худобу і найголовніше. Але хату словаки застали розбитою і закривавленою.

- У Милушах, за Стиром, були німці, а в рускіх начальство стояло тут, в Липлянах. То була така перестрілка: взорвали моста, а хату нашу як решето збили. Мама плачуть. Де які кружки, каструлі – всі побиті. Вікна – побиті. Все в крові. А вдома ми мали хазяйство, сад, вулики... - не без хвилюваня згадує співрозмовниця.

І біля кожного одвірка - палиця...
І біля кожного одвірка - палиця...


Як тільки приїхала родина у Липляни, совєти ще намагалися виконувати обіцяне: дали сім гектарів землі (чотири орної і три сінокосу). Але вже з 49-го всіх стали заганяти у колгоспи. І з чотирьох гектарів поля (коли батько став обурюватися) зоставили лише два. Хоч податок словаки платили, як за чотири...

- Потім коні забрали в колгосп. І вози. І все на світі. А ті коні приходили до хліва назад... Боже мій. Тато не витримали і захворіли на серце. І померли в один день і в одну годину зі Сталіном. Така дата, що не забудеш. 6-го березня 1953-го року. О шостій ранку... - затихає.

І 11-ТЬ ОФІЦЕРІВ ПОХОВАЛИ ПРОСТО ПІД ВІКНАМИ



...Тривалий час під вікнами чеської хати П’ятаків у Липлянах було дві могили. У них - 11-ть офіцерів радянської армії. Після того обстрілу, про який згадувала сивочола жінка, лишилися не тільки “закривавлені стни і битий посуд”, які закарбувалися у спогадах переселенки. А й ...трупи. Так їх під вікнами і поховали.

- Дві такії тумбочки червони, - згадує вона. - Спершу лячно було. А потім ми два хреста поставили, батюшку покликали, посвятили і квітки там садили. Нічого. Звикли, та й ходили собі. До всього люди звикають.
Через кілька років після того влада організувала перепоховання останків воїнів. Достеменно, вона вже й не знає, де саме тепер їхні могили.

А Віра згодом вийшла заміж за такого ж переселенця, як і сама. Тільки, каже, “забужанина”. Разом виховали двох дітей.

І пробували П’ятаки повернутися додому, та не вийшло.

- Наші хотіли назад їхати. Деякі люди й поїхали. Тут один грамотний чоловік (секретар сільрада, а вона тоді була у Вишкові) сказав нам, що він виробить документи, щоби могли виїхати. Шо ми тих фотографій йому, шо тих паперів, най-най-най… І “на лапу”, як-то кажуть, давали і м'ясо, і гроші - нічого не вкрутили. А треба було їхати в Київ. Хто поїхав в Київ, той виїхав, - розповідає словачка.

“ТУТ ЖИВУ. ЗА УКРАЇНУ СЛУЖУ”



Уже дорослою вона їздила до Словаччини. Там, до речі, лишилася жити і одна з сестер, яку в 1947-му на станції заховав і вберіг від виїзду в Україну її коханий. Треба чути, з яким захопленням сивочола жінка розказує про словацькі Татри, гірські курорти і дотепер милі серцю пейзажі...

Попри те, що переселення оптантів стосувалося етнічних українців, які в силу історичних обставин проживали на території Словаччини, Віра П’ятак стверджує:

- Ми там родилися. Ми - словаки. І з нас зробили українців. Ну, які ж ми українці, як ми там родилися? Ну, нічого, хай будуть українці. Я тут живу, за Україну служу, хай буде. Вже відробила свої рученьки.

І таки відробила.

Заробила ордена. А толку?
Заробила ордена. А толку?


За сумлінну працю в колгоспі радянська влада нагородила словачку (а десь глибоко у життєписі - українку з пряшівських лемків) орденом Трудового червоного прапора.

Та сама влада, яка “привезла” її сюди малою у холодному товарняку.
От тільки, нарікає, ні тепер, ні тоді нема толку з того ордена.

Олена ЛІВІЦЬКА.
Фото Ірини КАБАНОВОЇ.


ЧИТАТИ ТАКОЖ: "Церква - від Бога, дорога - від Юлі, а сморід – від міста. ЗАНЕСЛО В СЕЛО"
Віра П'ятак 70 із 80 літ - волинянка...
Віра П'ятак 70 із 80 літ - волинянка...
Хату в Липлянах переселенка зліпила своїми руками.
Хату в Липлянах переселенка зліпила своїми руками.
Спогад про чехів, яких виселили з Липлян, старе кладовище зі старими пам'ятниками...
Спогад про чехів, яких виселили з Липлян, старе кладовище зі старими пам'ятниками...
Поросли бур'янами деякі могили, але живі ще спогади
Поросли бур'янами деякі могили, але живі ще спогади
Лемківську землю таких, як Віра П'ятак, змусили змінити на волинську. Вона не забула рідний край, але й у цей вросла серцем!
Лемківську землю таких, як Віра П'ятак, змусили змінити на волинську. Вона не забула рідний край, але й у цей вросла серцем!

Якщо Ви зауважили помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter для того, щоб повідомити про це редакцію
2

Коментарі:


  • Статус коментування: постмодерація для зареєстрованих користувачів, премодерація для незареєстрованих
Коментарі, у яких порушуватимуться Правила, модератор видалятиме без попереджень.
Кто то может мне объяснить? Вера приехала на Волынь в 1947 году, после войны. В тоже время:
" У Милушах, за Стиром, були німці, а в рускіх начальство стояло тут, в Липлянах. То була така перестрілка: взорвали моста, а хату нашу як решето збили. "......?
Відповісти
Я можу, під час війни, позиції фашистів розташовувались у Милушах, по інший бік річки Стир, а в Липлянах - Радянська армія, яку регулярно обстрілювали з Милуш. Що не зрозуміло?
Відповісти
Ця жінка і не говорила про те, що перестрілка була в 47-му. Вона розказувала про те, як застала розбиту хату, зі стінами у крові і закопаними трупами під вікнами. Я зрозуміла це так. Дякую за уважність!!!
Відповісти
"Але хату словаки застали розбитою і закривавленою. "
Відповісти

© 2016. Усі права захищені. Повна або часткова перепублікація матеріалів можлива лише за дотримання таких умов: 1) гіперпосилання на «Волинь24» стоїть не нижче другого абзацу; 2) з моменту публікації на «Волинь24» минуло не менше трьох годин; 3) у кінці матеріалу на «Волинь24» немає позначки «Передрук заборонений».