«Хочеш щось подарувати Чорнусі, подаруй жабу». Розмова із головою наглядової ради «Луцьксантехмонтаж»

4
7
«Хочеш щось подарувати Чорнусі, подаруй жабу». Розмова із головою наглядової ради «Луцьксантехмонтаж»
Як Віктора Чорнуху просили стати мером і заступником голови ОДА? Яку церкву він будує у рідному селі на Сумщині? Навіщо купив ручку Миколи Романюка з аукціону? І фото якого губернатора тримає в кабінеті?...

Останнім часом Віктор Чорнуха уникає інтерв’ю. Але «Волинь24» не відмовив. На розмову - рівно година у чітко й «по вінця» розпланованому графіку голови наглядової ради ПАТ «Луцьксантехмонтаж №536», співзасновника благодійного фонду «Волинь2014». З уст того, хто кермує однією з провідних і найбільших будівельних компаній не лише Волині, а й усієї західної України, хто має чималий не лише бізнесовий, а й політичний досвід, завше цікаво чути не лише про справи будівельні…

«Я ДУМАВ, ДОВГО ДУМАВ, АЛЕ НАЗВУ ВИРІШИВ ЗАЛИШИТИ»

- Вікторе Григоровичу, чому ви ніколи не змінювали назву «Луцьксантехмонтаж №536» на якусь сучаснішу?

- Велика потужна організація не могла існувати в перші роки Незалежності, тому нас відпускали в самостійне плавання. Це був великий трест, на увесь Західний регіон, на три області: Львівську, Волинську та Рівненську. Відпускали, бо розуміли, що вижити тоді не могла жодна крупна будівельна компанія (а в мене на той час було 700 акціонерів). І тоді, коли ми реєстрували новий статут, я міг назвати фірму будь-яким модним словом (“Євробуд” чи щось подібне). Але чомусь на той момент у мені спрацював патріотизм і той факт, що після навчання у Харкові я трудився фактично в одній системі - в системі тресту “Промсантехмонтаж”. Крім того, у всіх довідниках України була фірма “Луцьксантехмонтаж №536”.

Я думав, довго думав, але назву вирішив залишити. Так, якщо говорити про міжнародний рівень чи навіть загальноукраїнський, то ПАТ «Луцьксантехмонтаж №536» не дуже, образно кажучи, «дзвенить». Але я не шкодую. І сьогодні на нас виходять багато організацій з інших областей, тому що все лишилося так, як було, коли ми розлучалися з тим Радянським Союзом.

Так що це була моя воля, я тоді сам вибрав собі таку дорогу. Слава Богу, сьогодні нашу організацію знають в усій Україні. Я думаю, що в Західному регіоні і за потужністю, і за кількістю людей нам рівних нема.

- Коли спілкуєшся з тими, хто багато років працював у команді “Луцьксантехмонтаж”, вони кажуть: “Якби не Чорнуха, я б стільки тут не працював”. Чому - так, як думаєте?

- Якщо чесно, то думаю, що це, перш за все, завдячуючи моїм принципам життя. Бо ж керівників багато є, а тут працює моє відношення до людей, яке заклалося ще в ті роки студентського будівництва. По-перше, ще раз кажу: односторонньої гри у відношеннях з колективом не буває. Щоб ти тільки турбувався і не питав про віддачу, про якість, про терміни. Не буває такого.

Характер у мене, як то кажуть, “не подарок”. Але якщо до мене йде син, йде внук (а в нас є цілі династії, по три покоління з однієї родини!), значить: я веду себе правильно.

Плюс - вироблена система управління нашим великим колективом. Там є багато позицій, які не змінюються тридцять із лишнім років.



“КОЛИСЬ ПОБАЧИВ КЛАСНИЙ ФІЛЬМ ПРО ЖУРНАЛІСТІВ. ПОДУМАВ: “ВСЕ, БУДУ ЖУРНАЛІСТОМ”


- А якби Віктор Чорнуха не став будівельником, то ким би був?

- Уявити собі не можу (сміється, - авт.). Знаєте, як буває: ти вчишся в школі, якийсь фільм побачив - і вже все… Так я колись побачив класний фільм про журналістів – і подумав: «Все. Буду журналістом!». А зрештою - вступив згодом до Харківського автодорожнього інституту.

- Що вплинуло тоді на такий вибір?

- Так сталося, що звела мене доля з одним грузинським другом. Він приїхав у Харків із Грузії, знав два слова ламаною російською і каже: «Вітьок, ти знаєш, как у нас там ГАІ зарабативаєт. Послє етого інстітута всє в ГАІ работают». Таким чином я опинився в автодорожному, спеціальність – інженер-механік. Реклама спрацювала. А він, до речі, не вступив.

Але потім те, що «зламало долю» і зробило мене будівельником, - це студентські роки і будзагони. Вперше я поїхав туди просто рядовим бійцем. Там вже став комісаром. Це, до речі, була Тюмень: тоді на території всієї Тюменської області облаштовували залізну дорогу Тюмень-Табул.

Дуже важка робота була і дуже суворі умови…. Це - і відповідальність за безпеку людей та виробничий процес, і боротьба за будівельні матеріали, в яких тоді був неабиякий дефіцит. У загонах було по 30-36 людей. І саме там я став будівельником.

- Мабуть, і бізнесменом стали теж там? Бо це ж були, певне, перші серйозні заробітки?

- Для мене, простого хлопця, який приїхав із села в одних туфлях та одних штанах, тисяча і навіть більше рублів заробітку - тоді була велика сума. Наступного року я поїхав командиром будівельного загону в Кустанай. Ще чотири роки в інституті і два роки після нього я збирав своїх подвижників з усього Союзу. Ми писали заяви за свій рахунок і їхали на ті два місяці будувати. В один совхоз я від’їздив шість років. Саме там я дуже полюбив професію будівельника. Хоча за фахом я - інженер-механік.

З тих пір, незважаючи на те, що були різні можливості, різні запрошення, я - в будівництві. А запрошували і на адміністративну роботу (наприклад, коли трест розвалювався, мене дуже вмовляли вернутися у Львів управляти трестом). Усе обіцяли, але я вже змінив Волинь і цю роботу, близьку до людей, на Львів.

Просили і в бізнес… Можна згадати той же “Амексім”, де і відпочинковий комплекс, і виробнича база, і готельчик, і ресторанчик. Але воно абсолютно мене не цікавить. Я себе в іншій галузі не уявляю.

Зате в будівництві навіть у сьогоднішні, дуже-дуже важкі часи, я йду на роботу із задоволенням. Зате в будівництві я – професор.
Працюю 47 років і тому можу так сказати. Зараз у нас створений такий колектив, яким я любуюся. Це - до 800 працівників. Йду сюди – і відпочиваю. Я лишився менеджером старої системи, планової, яка ближча до людей. Зараз молодь думає, що в комп’ютері у будівельній галузі можна досягнути якихось висот. Ні. Головне - робота з людьми.

У кабінеті Віктора Чорнухи багато цікавих деталей
У кабінеті Віктора Чорнухи багато цікавих деталей


«ЯКБИ ЦЮ РУЧКУ ПРОДАВАЛИ ЗА СТО ТИСЯЧ, Я КУПИВ БИ І ЗА СТО»

- Ви купили недавно ручку Миколи Романюка, колишнього Луцького міського голови, який так передчасно пішов із життя, за 30 тисяч гривень. От де вона, цікаво? І - навіщо?

- Царство небесне Миколі Ярославовичу. Я, коли купляв цю ручку, хотів багато сказати, але в мене просто комок у горлі став...
Я вважав і вважаю його другом. І він, бувало, обніме, скаже: “Спасибі, що ти є”, бо ми були справді близькими друзями. Не сімейними друзями, а по виробництву, однодумцями. Я його дуже цінував. І він мені за все завжди був вдячний.

Я навіть не знав, які там далі будуть ще лоти, крім цієї ручки, але це було щось особливе. Якби її продавали за сто тисяч, я б її купив і за сто. Вона тут, у мене.

Для мене це пам’ять про Миколу Ярославовича. Це світла, гідна людина. У нашому Луцьку і в нашому Волинському краї.

- На продовження. Під час того ж таки аукціону ви обмовилися, що коли у Волновасі на Донеччині волиняни збудують церкву, то передасте цю ручку туди...


- Так. Треба зізнатися, що всі ці зв’язки між Луцьком та Волновахою пов’язані тільки з однією людиною, тільки з Миколою Романюком. Це він поїхав туди, це він запропонував бути містами-побратимами, робити одну справу.

Це біда привела туди: одночасно загинуло стільки волинян. Але це його ініціатива! Я там не був: син багато разів їздив. Син приїжджавиіз Волновахи і говорив мені: “Не повірите: там незрозуміло було, хто мер міста. Чи то їхній, чи наш - Микола Романюк. Йому так аплодували, його так приймали - з величезною повагою».

Ці відносини - це те, чого нам бракувало всі 25 років Незалежності. Людина, яка їх започаткувала, достойна шани. А справа побратимства продовжилися багато в чому: діти приїздять відпочивати, навіть моя донька брала додому дитинку з Волновахи, хлопці у футбол грають...

Я обов’язково приїду на відкриття храму у Волноваху.

Цей календар Віктор Чорнуха придбав з аукціону, щоб допомогти у лікуванні воїнам АТО
Цей календар Віктор Чорнуха придбав з аукціону, щоб допомогти у лікуванні воїнам АТО


“ВИРІШИЛИ ТАКИ ЗБУДУВАТИ ЦЕЙ ОСТРІВОК КИЇВСЬКОГО ПАТРІАРХАТУ У ВОЛНОВАСІ”

- Цей храм будує «Луцьксантехмонтаж»? Як триває будівництво?

- Будівництво рухається, все нормально. Ідея належить нинішньому начальнику управління СБУ у Волинській області Юрієві Фелонюку. Найперше це підтримав колишній начальник УСБУ Володимир Мельникович, один із фундаторів БФ «Волинь 2014». Потім долучився владика Михаїл та інші. А згодом і у Волновасі загорілися цією ідеєю. Особливо після цього благодійного вечора.

Можу сказати, що вірю і знаю, що ми відкриємо храм до Покрови. Хоча було зобов’язання і до Дня міста у вересні, але це нереально. І я тоді поїду туди і точно цю ручку Миколи Ярославовича вручу на знак пошани до того, хто цю справу почав.

- Буде тільки прикро, якщо з часом виявиться, що такі величезні зусилля з налагодження цих містків були марні... Якщо не «приживуться» ці всі справи. У вас немає сумніву, що щось може не скластися?

- Олено, у нас є одне чудовисько, яке сьогодні робить погоду, яке натворило біди в Україні. Це російський лідер. І ніхто не знає його думок. Мало того: навіть у тій же Волновасі можна вдень говорити одне, думати інше, а вночі - творити третє. Є й такі там люди. Все може бути.

Ми коли продумували старт цього храму, на це зважали. Можна ж було затівати і дорогий проект, щоб його довго будувати. Ні, зійшлися на тому, що варто збудувати невеликий дерев’яний храм і побачити відношення до цього всього. Вирішили йти маленькими кроками і таки збудувати острівок Київського патріархату у Волновасі.

Можна всього очікувати. Ніхто, впевнений, навіть перші особи держави, не знають, як будуть розвиватися події. Але на сьогоднішній день це світла сторінка на Сході. Нам завжди бракувало цих відносин між Сходом і Заходом, хто б що не говорив. Я ж родом майже звідти, з північного регіону, з Сумщини, і зараз там я закінчую будувати маленьку церкву. Сам повністю усе фінансую.

- Яке це село?


- Сумська область, Охтирський район, село В’язове. Я навіть змусив зареєструвати там громаду Київського патріархату. Змусив! В радіусі 30-ти кілометрів там нема жодної такої церкви. Закінчуємо роботи. Будемо скоро відкривати. Дуже красива церква, невеличка, на 90 людей, але 80 відсотків мешканців села вже ходять у ту церковку. Вони дзвонять, дякують. А в мене там лишилися поховані тато і мама... Це теж один із елементів мого відношення до тієї землі, в тому числі й на продовження теми Волновахи.

Майбутня церква у рідному селі Віктора Чорнухи на Сумщині, фото 2016-го року
Майбутня церква у рідному селі Віктора Чорнухи на Сумщині, фото 2016-го року


«ЯКЩО ЧЕСНО, Я ПОКИ СЬОГОДНІ ТАКОЇ ЛЮДИНИ НЕ БАЧУ. Я Б ДОВІРИВ МІСТО СВЯТОСЛАВУ КРАВЧУКУ»


- У пікові моменти, коли, наприклад, на сесії Луцької міської ради розглядаються якісь проекти рішення, пов’язані з “Луцьксантехмонтаж”, традиційно з’являється у сесійній залі Віктор Чорнуха. І часто ваша поява є чи не найпереконливішим аргументом. Я його називаю “хід Чорнухою”. Як ви це поясните?


- Я був депутатом і міської ради, і обласної, і членом виконкому багато років. Для мене ці всі біди українців (а я українець в п’яти колінах, бо далі не знаю) - в наших рисах характеру. У цивілізованих країнах, коли людям важко, вони переступають через свої політичні амбіції, вони об’єднуються заради майбутнього своєї держави. У нас же до цих пір все інакше.

Ось вам приклад Луцької міської ради. Там, по-перше, зібралося багато депутатів-бізнесменів, які просто хочуть нашкодити. Вони не думають, вони бачать Чорнуху і все. Не думають, що сьогодні робочі місця за спиною з великою зарплатою - це цілі сім’ї Волині. Їм все одно.

А от давайте затягнемо на півроку будівництво на вулиці Глушець. Придумали. На рівному місці. Ми пройшли всі процедури: і громадські слухання, і рішення виконкому, а на сесії - раз, виходить одна людина і каже: “Давайте відмінимо рішення виконкому”. Це підрив усіх устоїв між владою і бізнесом. Всіх. І тоді мені доводиться йти і дивитися в очі тим людям. Просто бачити ці очі! І якщо я десь не правий, хай мені скажуть. Обговорити себе я ніколи не дамся.

У мене тут ті молоді депутати бувають часто. Розмовляємо... Корисно мати відносити незаполітизовані, на користь регіону, простих людей і бізнесу. Тому що ми творимо сьогодні історію, платимо податки.

Торік наша компанія сплатила 58 мільйонів податків. В тому числі 22 мільйона податку на заробітну плату. А це соціальний пакет. Одним словом, доводиться тоді йти і очі в очі говорити: “Друзі, вас же ніхто не обманює”. От тому я там з’являюся. Проте політику я вже кинув. Ви це помітили. Бо це великий бруд.

- От цікаво знати вашу думку: в чому помилка команди Миколи Романюка?

- Це можна назвати помилкою, а можна - силою сьогоднішньої партії УКРОП у нашому регіоні. В принципі, помилка в тому складі депутатського корпусу. Він не мав простої більшості. Це навіть не помилка, це результат виборів. Він і так маневрував. Ви ж бачили, які роздавалися посади, щоб тільки містом управляти. Часто сидять депутати і отримують команди. Проти міста, проти досягнень лучан, проти громади... Діють за принципом: давайте будь що робити, аби проти Романюка. Тому оця нестабільна більшість часто його підводила.

Тут треба було піти на якісь перемовини з керівництвом УКРОПу. Хоча я маю стовідсоткову інформацію, що він (Микола Романюк, - авт.) уже хотів зустрітися з керівництвом партії, поговорити, щоб тільки не шкодити Луцьку.

- Яким тоді ви бачите наступного мера Луцька?

- Я сьогодні беру участь у різних засіданнях при державних органах влади в області, зустрічаюся з керівництвом міста… На мою думку, треба менше бюрократії, а більше справ. І то справ протокольних.

Саме місто повинне гнути свою лінію. Ти - мер, ти представляєш інтереси громадян міста Луцька, ти формуєш команду, ти за неї відповідаєш. Але і ти й задаєш тон! Не теоретично. Треба вміти організувати будь-які питання і навіть різні політичні сили довкола них.

Якщо чесно, я сьогодні такої людини не бачу. Я б довірив місто Святославу Кравчуку. От довірив би (підкреслено стукає по столу рукою, - авт.)! Бо він працював при трьох мерах. Бо він – людина, яка пройшла певний шлях, людина справи, бо має досвід. Сьогодні буде важко, хто б що не сказав. Тим паче, що вибори вже переносять на 2018-й рік. А далі життя покаже.

Але вперед і вперед. Рухати - і все. Знаходити компроміси, працювати з обласною адміністрацією. Не те, що там... Просто працювати.

Щодо кандидатів, то я достойних на сьогодні не бачу. Може, ще з’являться. Скажу, що молодь підходить добра. Але вона ще така, сумнівається... Якщо вже взявся, важливо вміти приймати рішення.



“ТРЕБА, ЩОБ ІГОР ПЕТРОВИЧ І ВОЛОДИМИР ПЕТРОВИЧ ЧАСТІШЕ ЗУСТРІЧАЛИСЯ ЗА ЧАЄМ, КАВОЮ… ЧИ Й КОНЬЯКОМ"

- Вам ніколи не пропонували стати головою Волинської облдержадміністрації?

- Ні.

- А ви погодилися б?

- Ніколи. Бути заступником голови облдержадміністрації покійний Борис Клімчук пропонував. Казав: “Їди, займатимешся будівництвом”. Він не “наїжджав”, а просто просив. Казав: “Подумай”. І мером Антон Кривицький колись залишав: два місяці покою не давав. Він тоді ішов в обласну адміністрацію. Це була посада без виборів. Просто я був членом виконкому, депутатом міської ради. І він каже: “Я на тебе ставку поставив, а ти що робиш?”. Ледве відбився.

- Чому?

- Просто я роблю свою справу. Більшого не потребую.

- Як ви оцінюєте роботу голови Волинської обласної ради Ігоря Палиці?


- Я не бачу, щоби він погане робив для громади. Я просто думаю, що треба, аби Ігор Петрович і Володимир Петрович частіше зустрічалися за чаєм, за кавою чи й за коньяком. Повірте мені. Бо це так і «сквозить». Коли один окремо заявляє, інший окремо заявляє… Кажуть: “Так, у нас все в порядку”. А приходять на сесію, на комісію - і на тобі: не підготовлені питання, не обговорені в кабінеті. Які там сварки, які скандали? Вибачте, але в президії ви представляєте один виконавчу владу, інший - представницьку. Тому думаю, що в майбутньому вони знайдуть компроміс.

А взагалі, якщо оцінювати дії в загальному , то інвестиційна політика розумна: нічого нового не починаємо, поки не закінчимо розпочате. І в Гунчика, до речі, так. Думаю, це нормально. Може, через зайнятість десь мало часу виділяє… Точніше мало часу тут присутній (бо загалом то він його виділяє багато), але знаю людей, які від нього тут потужно працюють.

Я знаю, що все це буде виправлено і все таки все піде на користь, бо не вірю, що у сварці можна якесь добро зробити. Я прихильник того, що краще поганий мир, ніж хороша війна.

На чільному місці - зображення будинку на вулиці Набережній у Луцьку
На чільному місці - зображення будинку на вулиці Набережній у Луцьку


«ТЕПЕР ТІЛЬКИ ЛІНИВИЙ НЕ БЕРЕ УЧАСТЬ У БУДІВЕЛЬНОМУ ПРОЦЕСІ. МЕНІ ОБРАЗЛИВО ЗА ЦЕ»


- Сьогодні будівельний бум у Луцьку, з вікон куди не глянь – видно крани, а вільної землі під забудову обмаль. Як би ви вирішили цю проблему?

- Тепер тільки лінивий не бере участь у будівельному процесі. Мені, скажу чесно, образливо за це. Кваліфікація багатьох будівельних організації, чесно кажучи, бажає бути кращою.

Але з іншого боку, з кожним роком (повірте, що я дуже добре знаю всі будівельні майданчики) територія Луцька стає тіснішою. Як я бачу вирішення проблеми? Тільки через приєднання сільських громад до Луцька. Місто Луцьк багато що дає для розвитку прилеглих сільрад. А відповідно землі, які прилягають до міста, з часом стануть спальними квартали для людей. Місто зросте. Є маса людей, які живуть у поганих житлових умовах. Держава могла б змінити ситуацію дешевими іпотечними кредитами. Це ж сторицею все повертається: податками та всім іншим.

З іншої сторони: нічого не хочу, аби тільки всі будівельники працювали в однакових умовах. Якщо одні виконують роботи і ховають свої податки, то пробачте: розберіться, я знаю собівартість. Сьогодні на бігбордах «світиться» ціна, дешевша за собівартість двох будинків, які я недавно здав. Що це таке? Або працюють в офшори, або працюють і не платять ні грама податків. Чітко всіх - в одні рамки! А то аптекарі будують, аграрії будують, автомобілісти будують, адміністратори будують… - усі кругом будують. Тут, як професіоналу, мені трохи образливо, що таке допустили.

- Якийсь неважний з Кучми вийшов хресний батько перинатального центру. Ви вірите, що стрічку переріжете?

- По-перше, коли прийшов Борис Клімчук другий раз до влади, каже: «Вітя, якщо я буду живий (як відчував, до речі), щоб не сталося, а ми з тобою обов’язково переріжемо стрічку на цьому об’єкті». Знаю, що коли в 2000-му році закладали капсулу у фундамент, то Клімчук до Кучми сказав: «Будьте хрещеним батьком цього об’єкту». А той йому: «Ах ти ж хитрий поліщук!».

Сьогодні на таких спорудах треба концентрувати фінансові ресурси, щоб якомога швидше провести організацію будівельного процесу і забрати всю бюрократію. Його обов’язково треба здавати. Коли ще при минулій владі приїздила міністр охорони здоров’я Раїса Богатирьова, то наголошувала: в Україні подібного нема, це справжнє містечко матері та дитини. І це справді так. Він потужний, солідний. Це об’єкт «на смак Клімчука».

Сьогодні великі ресурси виділені на перинатальний. В тому числі з обласного бюджету. І ми працюємо нормально. Є один крупний об’єкт, де вже 95 відсотків готовності, а є ще чотири дрібніших, як, скажімо, жіноча консультація, на які ще тривають тендерні процедури. Бюрократія, яка з’явилася останнім часом у будівництві, настільки ускладнила роботу, що передати не можна. Якби тендер був проведений, ми працювали б сміливо. Сьогодні не можемо запроцентувати тих 5-6 мільйонів, які виділені на цей об’єкт.

Та я вірю, що цього року ми переріжемо стрічку на перинатальному центрі. В будь-якому випадку щодо своїх потужностей ми не сумніваємося.

- А що саме гальмує процес?

- З 10-го червня діє новий закон: навіть капітальні ремонти (у школах, садочках) тощо потребують двох речей: повної експертизи та дозволу на початок робіт. Ціла черга з усієї України сьогодні стоїть в ДАБІ. То нове законодавство, яке шкодить будівельному процесу. Проектна документація трохи застаріла, ціни трохи змінилися – і все «лежить», бо експертизу не можна здати. Особливо щодо державних об’єктів. Цей закон повністю коригує дозвільну систему.



«НІКОЛИ В РОБОТІ НЕ ДОВОДИЛОСЯ ЗОСТОСОВУВАТИ ЩОСЬ ІЗ БОЙОВОГО САМБО»

- Знаю, що ви у минулому борець, кандидат в майстри спорту із бойового самбо. Доводилося, образно кажучи, «бойові прийоми» застосовувати в роботі?

- Це мої гарні спогади про студентську молодість. Я в молодості зовсім не мав часу. Приїхав із села. Майже не пив. В житті ніколи не курив. Знайшов собі нішу в боротьбі. Був момент, коли я виступав на чемпіонаті України. Три тренування в тиждень. Крім того – футбол. До сьогодні його дуже люблю. Це все мене загартувало, це мені додало волі, це у мене забирало час, який міг піти «на сто грам» чи щось таке інше.

Тренування і роки у спорті зробили з мене ту людину, якою я є на сьогодні. Таку, яка не боїться навантажень, ризикованих рішень. Бо коли ти "пішов на прийом", то пішов, а не ще думаєш: робити чи не робити.

На практиці ж ніколи на роботі не доводилося застосовувати щось із бойового самбо. Але з друзями ми часто боролися. Навіть одному майстрові спорту ключицю зламав, але це так. Цей спорт дає дорогу в життя.

- Напевне, багато у вашому житті було подарунків до Дня будівельника. А якийсь знаковий, особливий серед них пригадаєте?


- Був. Тільки не на День будівельника, а чуть пізніше - на 50-ліття. Мій колектив подарував велику емблему «Луцьксантехмонтаж» на металевій пластині із золота. Це мені найбільш дороге. Це вже як символ. Мій товарний знак. Я - його батько. Ніколи не забуду про такий дарунок. Ось тут поруч лежить, часом на нього поглядаю.

А можна - скажу ще … Своєму колективу особисто хочу вклонитися за таку довгу співпрацю. Хочу їх завірити: робитиму все, щоб «Луцьксантехмонтаж» залишався флагманом. Тому що завоювати було важко, а продовжувати справи і втримувати лідерство ще важче. Робитиму все, щоб наш колектив працював стабільно, ритмічно, потужно, щоб люди мали достойну зарплату, і щоб ми виділялися навіть на фоні нашого регіону. Всім добра, здоров’я і всього кращого нам і нашій державі.

***



Наостанок прошу Віктора Григоровича провести коротеньку екскурсію своїм кабінетом. Тут сила-силенна речей, які направду «розказують» про Чорнуху більше, ніж іноді він сам.

Найбільше – символіки «Луцьксантежмонтаж» і всього такого, що має безпосереднє відношення до будівництва. Зокрема й – карта зонування міста.

«Я не готувався, правда, - посміхається господар кабінету. – Тут, наприклад, подарунки моїх друзів – зображення будинків на Набережній. Впізнаєте? Ось – на Липинського. Є тут і те, що вже готове, і те, що в роботі (гортаючи рекламні буклети)... Друзі часто заходять, беруть по кілька примірників».

Посеред великого столу поміж буклетів, фотографій, журналів й інших паперів «всілася» - іграшкова мавпа і невеликий півень, теж іграшковий.

«Ну, це символ року. Не хочу нічого говорити», - сміється мій співрозмовник. За мить уже демонструє цікаву світлину в рамці.

«Фото унікальне, бо тут разом - чотири губернатори Волині. Це ми на Петра і Павло в селі у Петра Тодосьовича, в Залухові», - пояснює.



Чотири губернатори: це Микола Романюк, Борис Клімчук, Григорій Пустовіт, Олександр Башкаленко. Крім них, на фото – владика Михаїл, депутат облради Валерій Діброва, голова Апеляційного суду Волинської області Петро Філюк, Віктор Чорнуха, екс-начальник УСБУ у Волинській області Володимир Мельникович, колишній голова облради Валентин Вітер.

У шафі чимало книг. Хоча, зізнається Віктор Григорович, він – не з тих, хто любить багато читати. Частина книжок – про футбол. Є тут навіть книга одіозного багаторічного тренера «Волині» (який віднедавна здав свій пост) Віталія Кварцяного. Різні видання про цікаві споруди світу: хмарочоси, замки, палаци.

Особливе місце у кабінеті – стіл з іконами та релігійними книгами. Він не приховує, що і це – дарунки. Серед них є дорогі серцю.

Наприклад, подарунок владики Михаїла, якого Віктор Чорнуха називає своїм другом. Є річ, яку купив на аукціоні, організованому колись Борисом Клімчуком задля допомоги хворому хлопчику, кошти якому передав просто в залі під час заходу.

«Я не з тих людей, які на кожному кутку моляться Богу. Але такі речі завжди підтримую», - каже Віктор Чорнуха.

Безпосередньо на робочому столі – статуетки сови («Завжди отак скоса поглядаю, мудро поступаю чи ні…»), футбольний м’яч з написом «Луцьк» («Це нагороди ФК «Абориген»: під моїм патронатом 35 людей старшого покоління в дощ чи сніг, взимку чи літом два рази в тиждень грає у футбол, і я з ними») і …жаби («Усі знають: якщо хочеш щось Чорнусі подарувати, подаруй жабу. Така українська тварина. Не секрет: я її дуже ціную. Тому вона тут скрізь. І всіх «давить».

А ще тут – багато сімейних фото. Що тільки підтверджує: історія успіху «Луцьксантехмонтаж» - це найперше родинна історія. І справу Віктора Чорнухи з його легкої руки сьогодні упевнено продовжують його син та донька. І, чомусь віриться, будуть продовжувати онуки.

Олена ЛІВІЦЬКА.
Фото автора.
Серед книг - навіть книжка Кварцяного
Серед книг - навіть книжка Кварцяного
Футбол - те, чому віктор Чорнуха присвячує частину свого життя
Футбол - те, чому віктор Чорнуха присвячує частину свого життя
Куточок - для особливого
Куточок - для особливого
Якщо Ви зауважили помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter для того, щоб повідомити про це редакцію
7

Коментарі:


  • Статус коментування: премодерація для всіх
Коментарі, у яких порушуватимуться Правила, модератор видалятиме без попереджень.
Достойна людина.
Відповісти
В свій час виявився на своєму місці
Відповісти
Таких людей як Чорнуха дуже, дуже мало- побільше таких людей, то був би толк кругом. Повірте
Відповісти
Таких людей дуже, дуже мало - одиниці повірте.
Відповісти

© 2016. Усі права захищені. Повна або часткова перепублікація матеріалів можлива лише за дотримання таких умов: 1) гіперпосилання на «Волинь24» стоїть не нижче другого абзацу; 2) з моменту публікації на «Волинь24» минуло не менше трьох годин; 3) у кінці матеріалу на «Волинь24» немає позначки «Передрук заборонений».