Заради Олега Винника, або Візьми мене у волонтери. ЖУРНАЛІСТСЬКИЙ ЕКСПЕРИМЕНТ

– Алло, Михайле, це ви шукаєте волонтерів на концерт Олега Винника? - вся наша гамірна редакція вилягла зо сміху. А я мужньо тримала “планку”...

З цього наївного запитання і почався незвичний журналістський експеримент. І більшість моїх колег були впевнені, що мене “відшиють” десь на третьому слові. Як максимум – при зустрічі. Але чи то я дуже схожа на типову шанувальницю “приборкувача вовчиць”, чи так, “совпадєніє”, та за куліси резонансного концерту на стадіоні втрапити таки вдалося.

Так, це я розказувала, де тут насправді 8-й ряд у 7-му секторі, це я знала відповідь на головне запитання: “А де у вас туалет?” і я ... витирала сидіння на стадіоні після зливи, щоб панянкам та поважним пані було комфортно споглядати дійство на сцені.

А знаєте, яке питання найчастіше задавали волонтерові “на вушко”? Ні. І не про стільчики. І навіть не про туалет.

– Скажіть, – шептали натхненно, – а ви Його вже бачили?..

– Бачила, – кивала я. І треба було справді бачити, з якою заздрістю та з яким “умілієнієм” на мене дивилися лучанки віку моєї мами.



“СЛАБО ПІТИ НА ВИННИКА?”

Ну, коли журналіста “беруть на слабо” – це майже стовідсоткова гарантія, що він таки поведеться. Мені спершу було смішно (за гонитвою по сесіях, селах та інтерв’ю часу слухати музику не лишається). Мої меломанські звички - десь на рівні кількох пісень від “Бумбокс” та “Океану Ельзи” та ще всякої “старизни” з юності. Ні, ну “Вовчицю” я то чула...

* * *

А потім стало цікаво. Справді, чим же “бере” той самий Олег Винник, коли таким нічим не особливим репертуаром змушує шаленіти дівчат, жінок і навіть бабусь.

Зрештою, посміялися в редакції та й забули. Згадувала, хіба коли проходила повз обмуздрамтеатр. Там він такиииий. На півстіни, словом.

– Невже збере стадіон? - іронічно всміхалася щоразу “при зустрічі”. А потай думала, що може, таки “пронесе”.

Так, аж поки якось не прочитала на одному із сайтів пророче: “У Луцьку шукають волонтерів на концерт Винника”. Далі, правда, в тексті йшлося про “дівчат”. Але тут спрацювало те саме “слабо”.

Телефоную. Чемним тоном мені відповіли, що треба буде попрацювати з 17 до 23 години, що можна буде отримати за це 150 гривень і що місця ще є, я можу навіть запросити своїх подруг. А все, що треба зробити, щоб втрапити на концерт волонтером, це прийти 1-го липня рівно на 17-му на “Авангард”. Спитали, правда, як звати. Тут на хвильку завмерло серце. “А раптом він читає “Волинь24” і знає таку журналістку?” - подумалося.

– Беруть?! – колеги зацікавлено.

Беруть... Тепер на Виннику можу навіть і заробити)



ЗАСТАРА, або “ПАНІ, СКІЛЬКИ ВАМ РОКІВ?”

– Пані Лівіцька, а скільки вам років? – десь за тиждень Михайло раптом набере мене, щоб уточнити.

– Тридцять, – навмання відповім хутко (хоч, направду , вже трохи “з хвостиком”).

– Нуу... Це добре, що тридцять. Бо то межа. Нам треба молодих. Але ладно, підходите.

Почуватися “застарою для Винника” – це, вам скажу, неабищо. Хай би той Михайло був здоровим, але я його доооооовго буду згадувати.

Це треба було бачити, як натхненно ми з колегами обмірковували, що ж такого мені вбрати, щоб молодше виглядати. Джинси з дірками. Футболку “маладьож” позичила. І “лєпси” (окуляри тобто). А натхнення можна вже було й не позичати!

* * *

...Перед концертом “небо ридало”. За вікном – злива. Я розумію, що “лєпси” мені ні до чого, з жахом думаю про “щастя” кілька годин провести під відкритим небом у такий дощ. Через негоду “на Винника” їду на таксі.

– На стадіон! – командую. А водій чомусь усміхається.

На 17-ту на територію “Авангарду” – людно. Хлопці-волонтери у блакитних плащах схожі на тих працівників спецслужб, які цієї весни зустрічали в Луцьку Порошенка. Із натовпу вправно виходить симпатичний молодий чоловік (куди там Виннику!) і запрошує мене в адмінкорпус, посидіти на диванчику. Той самий Михайло.

– Так, за ті другі білі двері не заходити! – показує кудись вглиб.

– А вам подобається Олег Винник? – добивають мене дівчатка, які вже щебечуть на дивані.

Знайомимося. Ангеліна. Оля і (здається) Віка – люб’язні і щирі. Їм концерт – можливість розважитися. Ще за мить я розумію, що даремно переймалася тим, що “застара”: у натовпі волонтерів помічаю двох таких, кому точно більше сорока. Чоловік і жінка трохи ніяковіють серед молоді. Кажуть, вони - куми.

– Кум загітірував, – сміється пані Людмила. – Ми такі! То нічого, що вже внуки ростуть.

* * *

Кілька хвилин короткого інструктажу. Організатори не добирають слів. За мить почуваюся десь так, як в колонії.

– Тааак! Я сказав! Побачу, що когось проводите – виставлю. Все, що вам дали – здати! Не дай Бог хтось щось винесе! Так: вийде звєзда, на нього не кидатися! Побачить охорона, що хтось з волонтерів фотографує чи знімає – не шкодуйте потім! – чеканить чолов’яга.

У дівчат аж мову відібрало. На щастя, то була перша і остання зустріч із ним. За старшого серед нас на диво швидко стає кум пані Людмили і вправно ділить нас на тих, хто “на проходи” і тих, хто “на сектори”.

* * *

Обов’язки мені випали не надто й складні: зустрічати людей, підказувати, де чиї місця, відповідати на запитання. Раптом – сюрприз: із найдорожчого 7-го сектору доведеться людей пересаджувати або ж пояснювати незручності. Просто перед очима глядачів, які заплатили 550 (!) грн за місце звукотехніки чи хто там збудували будку, яка закривала сцену.

– Я такі гроші заплатила, щоб його не бачити?! – обурювалися лучанки.

– У вас немає чим витерти? – розводили руками інші панянки, коли бачили стільці з брудною водою.

За мить нам знайшли мочалки і серветки, і ми хутко протирали сидіння.



“ЧУЄТЕ, Я Б ДЛЯ НЬОГО ВСІ КВІТИ”

Десь о 18-й Олег Винник вийшов на сцену, щоб розспіватися. Порожній стадіон. Фотографувати суворо заборонено.

За півтори години до концерту почали сходитися перші фанати. Жінки несли у фан-зону величезні оберемки квітів. Переважно – троянд. Чи не найпершою у 6-й сектор прийшла поважна жіночка, якій далеко за 60. Постелила сидіння, вдягнула плаща, бо ще йшов дощ. Дістала з сумки ...бутерброд. Поїла. Запила водою. І стала чекати концерт.

– А ви Його вже бачили? – спитає вона мене згодом.

У відповідь почую:

– О Боже...

Одна з жінок, помітивши, що я розглядаю її троянду, ніби перепрошуючи, зауважить:

– Нема грошей на більше. Я б для нього всі квіти...

* * *

“Бог” заспівав десь після 20-ї. Сірий костюм. Незмінна супутниця Таюне на сцені. “Це його кохана”, – шептали жінки за спиною. Послухати Винника прийшло півміста. Середній вік шанувальниць–років 40-50. Бабусі, мами з доньками, мами з дорослими синами (видно, що багато хто купував квитки в подарунок для рідних).

Хоч і небагато, але були й чоловіки. З дружинами під руку. Гордо так сиділи пліч-о-пліч, а в очах так і читалося, з яким же задоволенням він потім буде розказувати друзям за пивом, як “свою зводив на Винника”.

Народ шаленів і божеволів. Вовчиці “вили” на місяць над Луцьком і аплодували Виннику одержимо. Стільки танцюючих поважних волинянок я ще не бачила.

* * *

Сам же артист був максимально чемний. Раз-по-раз дякував Луцьку. Згадував і той випадок, коли змушений був перервати концерт, бо погано себе почував. Вибачався. Охорона вправно підводила жінок з квітами і дітками до Олега Винника, щоби той прийняв “дари”.

– Як тебе звати? – питав той чи не кожну маленьку дівчинку, що простягала йому шоколадку чи троянди, як мама навчила.

– Кароліна...

– Цілуватися будем?

– Угу.

Чмокав у щічку і невтомно позував для селфі.

І от – апогей.

– Пісня про Луцьк! – анонсує усміхнений артист. А стадіон заводить: “Ніноооо..., с кєм ти пйош віноооо...”.



ЗАРПЛАТА, ОБІЙМИ, ФОТО НА ЗГАДКУ І ...ПІШКИ ДОДОМУ

“Мєня обняли нєжно рукі, а мнє хотєлось вить от скукі...” – рвав серця лучанок Олег Винник, а мені було так холодно, що хотілося хіба додому.

Вихід на біс. Останнє “Ніно...”. Гасне світло в балконах навпроти. Лучанки ще довго будуть кидати у соцмережі фоточки з концерту Винника.

* * *

У фанзоні проводять співака оваціями. Той розвертається і біжить до людей. Прощальна пробіжка. Хтось торкнувся руки кумира... За кілька хвилин “Авангард” порожніє. Я мерзну, перевіряю, чи таки вивчила хоч якийсь приспів, але, крім “Ніно, скєм ти пйош віно”, нічого більше пригадати не можу.

Колеги-волонтери тим часом до останнього не вірять, що їм заплатять. Але ні. Михайло вправно розраховується. І навіть за витерті стільчики “по 50” накидає.

Поки фанатки штурмують охорону питанням “вийде чи не вийде”, домагаючись зустрічі з кумиром у сутінках, нам кажуть: волонтери матимуть змогу сфотографуватися з Винником. Тут згадується “на звєзду не кидатися”.

...Олег Анатолійович по черзі фотографувався з волонтерами. Дівчата аж пищали від радості, притискали до серця руку з автографом зірки і з підскоком покидали стадіон.

Ми, “пенсіонери”, з Людою і її кумом йшли останні. Поки охоронець виконує роль фотографа, Олег Винник встигає подякувати, сказати “було дуже приємно”, сотий раз на цей вечір обійняти для кадру.

Втомлений. Говорить гарною українською. Пахне гарними парфумами. Не зі сцени – невеликий на зріст та худорлявий. Чемний і навіть скромний. Хм... Такі тепер “приборкувачі вовчиць”.



* * *

Винник Винником, а доїхати додому опівночі не було чим. Порадила фанатці з Рівного, яка мало не плакала, йти до автостанції пішки. Жінка у відповідь на спробу викликати таксі почула “нема машин”, розгублено стояла на зупинці.

– Може, б ще які? – бідкалася та. – А що у вас на зупинках немає номерів таксі? Немає?..

– Та не знаю, – починаю виправдовувати рідне місто перед мешканкою Рівного. – Зате на концерті побували...

- Таки-так. Уже сьомий, - каже і блаженно піднімає очі до зоряного неба над Луцьком.

Олена ЛІВІЦЬКА (“Волинь24”).
Фото автора та видання "Волинські новини".


Передрук заборонений