Під Луцьком і без цивілізації: як живуть ...бджоловіри. ЗАНЕСЛО В СЕЛО

12
19
Під Луцьком і без цивілізації: як живуть ...бджоловіри. ЗАНЕСЛО В СЕЛО
Маленька Моташівка - на відстані витягнутої руки від білого світу. Бо всього за якихось вісім кілометрів від Луцька і одразу за вчорашніми Маяками (нинішнім Княгининком). Але скільки вона є, стільки туди не ходить жоден автобус. Хоч 3,5 кілометра - не так уже і мало...

Унікальне село дотепер є не на кожній карті. Жодної установи. Одна вулиця. Трохи більше 20-ти хат. І - люди, які поклоняються ...бджолі.

Щоб відчути, як воно у справжній Моташівці, йду до неї пішки. 3,5 кілометра туди й назад. Ходять же люди якось. Живуть же отак. Та серце гріє маленька надія, що таки не дадуть мені втомити свої ноги.

У Княгининку - жодного вказівника. Де повертати на Моташівку, треба здогадуватися. Ноги виводять на “щербату” сільську дорогу. Оце, мабуть воно.

По обидва боки - старий і занедбаний колгоспний сад. Поміж драпатими яблунями у бур’янах можна знімати фільми чи ставити модерні вистави. Чорним гіллям впираються в небо. А чи родять?.. Символічно, що це і є той самий сад польсько-української дружби, що за совєтів гримів на весь Союз. А нині завмер розпайованим.

Минаю цвинтар. Так-сяк загорожений. З одного краю, де столітні позеленілі хрести, - і нема паркану. Теж, мабуть, цивілізація не дійшла.
Цвинтар - один на два села: Княгининок та Моташівку
Цвинтар - один на два села: Княгининок та Моташівку



А ДІАНА ЩОДНЯ ВИХОДИТЬ ЗУСТРІЧАТИ МАМУ...


...Так, в роздумах про вічне, долаю заповітні кілометри, раптом чую під вухом:

- А куди йдете?

Це хтось із місцевих. Автомобілем. Просить сідати. Каже: у них не заведено лишати людину на дорозі. Чужі тут просто не ходять. За мить - і ми вже “майже свої”.

Василь Захарчук. Приїхав в Моташівку ще у 1988-му. Тому майже місцевий, каже.

Дружина і донька Василя Захарчука. І внучка Діана, яка щоразу виходить стрічати маму, коли та раптом здумає поїхати до міста
Дружина і донька Василя Захарчука. І внучка Діана, яка щоразу виходить стрічати маму, коли та раптом здумає поїхати до міста


- Це був 1988-й. Я - один із перших, хто тут купив хату. Радянська влада забороняла тут селитися, хати продавати. Чого? Ну, мабуть через сад, його ж охороняли. Тому кілька старих доживали, та й усе.
Поставив дім. Згодом створив своє фермерське господарство. Назвав, як маму - “Марія”.

На задньому сидінні автівки - Інна, донька пана Василя. Разом із чоловіком виховують хвору доньку. Та з дитинства після щеплення стала інвалідом.

- Он вона, до речі, зустрічає, - всміхається Інна.

Як тільки мама вибирається в Маяки чи до Луцька за продуктами (а це в селі без автобуса цілий процес), Діана обов’язково виходить її зустрічати на дорогу. Точніше - її виводить тато.

Трудно тут, каже жінка, але спокійно. Тим паче для хворої донечки.

ТОЙ, НА КОМУ МОТАШІВКА ТРИМАЄТЬСЯ

Моташівку в селі називають мАташівка. Колись вона була чеською колонією. Потім стала польською. Згодом, у 43-му, село стало епіцентром українсько-польського конфлікту.

- Крев за крев. Знаєте? Вони вбивали українців. Українці вбивали їх. Потім в 50-х і школу польську добротну спалили. Прокурор приїжджав. Але... Он льох... Бачите? - Ярослав Патіюк, один із тих, хто народився у Моташівці, показує старезний і самотній льох під деревом. За ним - поле.

Ярослав Патіюк - той, на кому Моташівка тримається
Ярослав Патіюк - той, на кому Моташівка тримається


Саме тут стояли колись бараки, збудовані для родин із Польщі, які приїхали на постійне проживання до Моташівки, але поки не звели собі хати. Польська держава заохочувала своїх громадян заселяти ці землі. Що з того вийшло потім, знаємо.

Із 45-го сюди почали селити людей із-за Бугу. Українців. На згарищах війни влада будувала колгоспне сьогодення. Заклали сад. У селі була велика пасіка і тримали колгоспних овечок.

- Усі жінки працювали на Смірнову. Героїня місцева, може, чули? Було в кожної по своєму гектару буряків і ще пару рядочків для Смірнової. Вони не обліковувалися, але їй же показники писали, десь їх треба було брати... - чухають потилиці місцеві дядьки, згадуючи тепер минуле.

Йдемо із паном Ярославом селом. Так, як він, розказати про Моташівку, навряд чи хто може.

- Цей чоловік багато значить для нашого села. На ньому вся Моташівка тримається. І майстер. І дуже добрий. І хреста напочатку села він поставив, - всміхаються жіночки, помітивши сусіда у компанії журналіста. Той тільки поспіхається у розкішні вуса.

Колишній працівник заводу, в минулому інструктор із туризму, залишив місто, щоб жити в Моташівці. Його подвір’я гуде бджолами, рясніє квітами та всілякими рукотворами.

Ярославові бджоли...
Ярославові бджоли...

І - хазяйський кіт
І - хазяйський кіт


Він, до речі, один із тих господарів, хто не занедбав свій шмат розпайованого саду. Доглядає, а яблуні родять.

- Дороги до Маяків не було зовсім. Сусідами Моташівки були тамтешні хутори. За Милушами - Круглівка. По інший бік - село Ольшанє. Було таке... Он бачите дерева? То була так звана моташівська лісосіка. Окремі участки були розділені просіками. Кожен дядько мав свою ділянку, де міг чистити ліс. Не рубати, а прибирати стару ліщину чи ще щось. Зв’язку на плечі - і додому,- згадує дитинство чоловік.

Рахує місцевих: із трохи більше, як 20 хат, таких - 12-ть. Решту тут називають “дачниками”. Хоча обидва “табори” живуть мирно. Сваритися, живучи на Солов’їній, не заведено.

БАБА ОЛЯ. “САМА ЯК СТОВПЕЦЬ”

Вона - одна з корінних. Умовно щоправда. Бо справді корінних мешканців Моташівки давно розвіяло світами вітрами історії. Баба Оля ще в 47-му , а тоді маленька дівчинка Оля Войтович, прибула в Моташівку, залишивши поспіхом рідний Василів на Грубешівщині. Там саме палали хати українців. Тут спершу, каже, жили по сусідніх селах. За трохи тато поставив хату в Моташівці. Ту саму, в якій баба Оля недавно відрахувала свій 84-й рік на світі...

Баба Оля каже: треба хліба - хтось та й привезе...
Баба Оля каже: треба хліба - хтось та й привезе...


- Добрий дееень! - гукаємо в розвідку.

До баби Олі в гості треба обережно. Бо першими з хати із гавкотом вибігають собаки. Потім обережно з-за одвірка визирає і сама жінка. Рясно зоране зморшками обличчя. Колючий погляд. І ...руде як помаранч волосся. Воно непристойно контрастує з чорною у голубих квіточках хустиною і видає справжню бабу Олю. Не така вже й неприступна.

- Ой, то один свій, а один сусідський... - жінка одним поглядом втихомирює псів.

На питання, як живе, не знаходить сказати більше.

- Неважно, - відповідає. - Куди не повернешся - все сам як стовпець.

Потім бабуся філософськи заявляє, що вже пора “забиратися їй на той світ”. Тільки й бачила Моташівку, що в дитинстві й у старості, бо все доросле життя вчилася і працювала. Досі не без городості розповідає, що має диплом економіста, “попоїздила по районі”. А тепер-от “пішочком”.

- Перше як молода була, то за півчаса в Маяки заходила. А то якось їхали тут два такі, на вид начальники. Питають мене: “Що то за село?” Так дивувалися, що маршуртки нема ніякої. Щось записав один в блокнотік. Сказав, будуть помагати. А чи помагали?.. Нема її, тої маршрутки тут зроду-віку, - журиться.

У неї - ні дітей, ні чоловіка, тільки - батькова хата
У неї - ні дітей, ні чоловіка, тільки - батькова хата


Міцно вгрузла у моташівську землю батькіська хата. Ото й, видно, тримається на Солов’їній, доки є баба Оля.

Ми вже прощаємося. Але моя рудоволоса співрозмовниця раптом наздоганяє мене:

- Я раніше газети виписувала, то все знала, а тепер от не виписую. А скажи-но мені, чого це наш міський голова помер (маючи на увазі Миколу Романюка, - авт.)? Бо що вмер, то я знаю, а от чого?...

“А Я ОБСТУПИВ ДУБА КІЛОЧКАМИ І СКАЗАВ: “НЕ ДАЙ БОЖЕ...”

Від хати до хати нанизую собі враження від неочікувано гарної Моташівки. Так-сяк асфальтована дорога на Солов’їній закінчується. Грунтовий шлях рябіє глибокими ровами. Лісовози?

Таки вони. Бо вже за кілька хвилин мене обступають місцеві господарі, що саме рихтувалися картоплю садити.

У теплу днину Моташівка поринає в буденні клопоти. Чимало людей покидали міські квартири, щоб мати змогу жити - отак...
У теплу днину Моташівка поринає в буденні клопоти. Чимало людей покидали міські квартири, щоб мати змогу жити - отак...


- Що там писати про ту Моташівку. Тут треба писати, що ліс ріжуть безбожно. Що там писати? Кричати! Бо цілу зиму возять і возять! Он гляньте... - розмахують руками чоловіки і показують мені “залисини” у стіні лісу, що підпирає Моташівку з одного боку.

Одна. Друга. Третя... Кажуть, засаджені. Але місцеві переконують, що “толку з того мало”.

Запевняють: в околицях вже “вирізали всі дуби”.

Дорогою назад зустрічаю свого “рятівника” фермера Василя Захарчука.
Той кидає возити биту цеглу і виходить провести мене.

- Он, бачите дуба? - показує раптом кудись за хату.

Попід стіною лісу дійсно чорніє один дуб.

- За ним теж різали. А я обступив того дуба кілочками і сказав: “Не дай Боже зрізати!”. Хлопці не зачепили. Інакше - не не знаю... - з під лапатих брів поглядає на ліс сивочолий чоловік.
Подейкують , дуби до війни росли в самісінькому селі. Він них зостався тільки один. Всі інші вирізали німці. І вивезли.

Он бачите дуба? - каже Василь. Його він спас від бензопили
Он бачите дуба? - каже Василь. Його він спас від бензопили



У СЕЛІ - В КОЖНОМУ ДВОРІ БДЖОЛИ, ЗА СЕЛОМ - ПАМ’ЯТНИК БДЖОЛІ

Отак і живе Моташівка: без жодної установи. Та з особливими людьми. Чи-то від колгоспної пасіки пішло, чи чого. Але мало не кожен місцевий - пасічник.

Чи не найголовніша моташівська гордість - пам’ятник бджолі. Кілька років тому мешканці незвичний монумент. Щоби ніхто не казав, що Моташівки нема на картах, великими літерами вирізьбили назву свого населеного пункту. І змайстрували бюджолу із золотистими крилами, а поруч - два образи святих.



А Солов’їна справді під Божим благословенням. Бо і починається, і закінчується хрестом-фігурою. Ту, що вкінці спорудили раніше, вона увінчана іконою Холмської Божої Матері. Ту, з якої починається Моташівка, недавно поставив сам Ярослав Патіюк.

Він же, розказують, і є той чоловік, який змусив колись сільського голову встановити недалечко від першої хати вказівник із назвою села.

Як? А просто... Взяв і зробив своїми руками імпровізовану табличку, де написав “Моташівка”. Соромно, кажуть, якось стало тодішньому голові Ігореві Ярмольському (нині голова Луцької РДА, - авт.). Розпорядився означити Моташівку, як годиться.

***


...Назад ми знову їхали. Чорно-сірими стрічками миготів за вікнами старий сад, за яким від цивілізації вже майже століття ховається Моташівка. Водій, він же син Ярослава Патіюка, щось захоплено розповідав про ту ж таки “мАташівку”.

Про те, як дітвора гасає в Княгининок за цукерками і отримує на горіхи. Як колись сам топтав ті кілометри.

Як у Моташівці “не тягнуть” телефони.

Скільки цього року березового соку “поповозили”.

І яка вона тим - неповторна.

Олена ЛІВІЦЬКА (“Волинь24”).
Фото автора.

Дорога до Моташівки: нема машини - 3,5 кілометри долаєш пішки
Дорога до Моташівки: нема машини - 3,5 кілометри долаєш пішки
А ось і село. Ярослав Патіюк поставив тут хреста-фігуру
А ось і село. Ярослав Патіюк поставив тут хреста-фігуру
Цвітуть грядки
Цвітуть грядки
Тішаться бджоли. У селі чи не кожен - пасічник
Тішаться бджоли. У селі чи не кожен - пасічник
Один із бджолярів
Один із бджолярів
Тут колись стояли польські бараки для тих родин, які приїхали селитися в Моташівці, а ще не мали хати
Тут колись стояли польські бараки для тих родин, які приїхали селитися в Моташівці, а ще не мали хати
Зостався тільки льох...
Зостався тільки льох...
Старі криниці - свідки історії
Старі криниці - свідки історії
Ген у тому чорному лісочку, кажуть люди, стояв панський маєток
Ген у тому чорному лісочку, кажуть люди, стояв панський маєток
Хати-старожили єдиної сільської вулиці, що має назву Солов'їна
Хати-старожили єдиної сільської вулиці, що має назву Солов'їна
І вулики-старожили
І вулики-старожили
Деякі обійстя продаються
Деякі обійстя продаються
Єдний дуб із цілої посадки, якого не зрізали і не вивезли німці під час війни
Єдний дуб із цілої посадки, якого не зрізали і не вивезли німці під час війни
Є й добротні паркани й заможні оселі
Є й добротні паркани й заможні оселі
Хата баби Олі - стара як світ
Хата баби Олі - стара як світ
Озивається Моташівка й дитячими голосами
Озивається Моташівка й дитячими голосами
Весна)
Весна)
Древні вулики
Древні вулики
За селом - увічнили ...бджолу
За селом - увічнили ...бджолу
Село облюбували лелеки
Село облюбували лелеки
...І не минають лісовози
...І не минають лісовози
У лісі - залисини
У лісі - залисини
Місцева родзинка - дача відомого журналіста і редактора Євгена Хотимчука
Місцева родзинка - дача відомого журналіста і редактора Євгена Хотимчука
Фото з дитинства: малий Ярослав Патіюк із односельчанами
Фото з дитинства: малий Ярослав Патіюк із односельчанами
Усе село вміщалося на одній світлині (60-ті роки)
Усе село вміщалося на одній світлині (60-ті роки)
Василь Захарчук - один з тих, хто приріс серцем до Моташівки й готовий боронити чи не кожного дуба...
Василь Захарчук - один з тих, хто приріс серцем до Моташівки й готовий боронити чи не кожного дуба...
Старий яблуневий сад - символ краху епохи...
Старий яблуневий сад - символ краху епохи...
Якщо Ви зауважили помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter для того, щоб повідомити про це редакцію
19

Коментарі:


  • Статус коментування: постмодерація для зареєстрованих користувачів, премодерація для незареєстрованих
Коментарі, у яких порушуватимуться Правила, модератор видалятиме без попереджень.
оце матеріал! матеріаліще! давайте щодня такий.
Відповісти
Тут живуть щасливі люди. Я їм заздрю білою заздрістю. Вони дружать з природою, дихають чистим повітрям, не чують лайки сусідів, які мешкають через тонку стіну в хрущовських "коробках", не нюхають розпечений асфальт, не вживають (очевидно), "кефір" з бензойною кислотою, яка руйнує печінку, але завдяки їй "кефір" може зберігатись місяцями, не п’ють іржаву воду, "приправлену" 5-ма дозами молекулярного заліза, не нюхають бензиновий перегар автомобілів. І ще 1000 переваг перед міським населенням. Я з діда-прадіда – сільська людина і завжди, в яких би товариствах мені не доводилось бувати в Україні і за її межами, завжди пишався своїм селянським походженням. Найщасливіші роки мого життя – дитинство, проведене в селі на витоках Стохода. Незайманий ліс, гриби і ягоди, кислиці і дикі груші, дідівський і батьківський, з любов’ю доглянутий сад, мамина казка чи пісня «на сон», раки, риба і чиста вода, домашні продукти на 90%, молочко прямо з-під корови, відсутність зомбоящика і комп’ютера, м'ясо власного кабанчика, відгодованого кукурудзяною крупою і «салатом» з кропиви, одежа з натуральних тканин – хіба про це забувають?! За 50 років життя в місті я, на щастя, так і не став міським мешканцем. А підтримують моє життя і найкращі спогади про моє босоноге дитинство дачка за містом, сад, город на маленькому клаптику землі, спів дрозда і солов’я по травневих ранках, пучок м’яти під подушкою в дачному будинку… Нехай ці люди живуть довго і щасливо. Респект Олені і коротенький віршик невідомого мені автора: Приїздіть, любі діти, до хати, Де чекають вас батько і мати, Поки стежка додому ще вється, Доки батьківське серце ще бється. Вони кожного дня у віконці, Виглядають вас всіх, наче сонце. Не примушуйте довго чекати, бо ви можете їх не застати...
Відповісти
І чого 50 років мучитися?Правду кажуть :можна людину вивезти з села,а село з людини-ні"
Відповісти
Вперед у Моташівку жити, там епістолярний жанр активно проявляється
Відповісти
дякую)
Відповісти
На мою думку чоловік просто застряг на рівні свого сільського, "темного" дитинства на 50-ть років. Він кинув село, але не став і мешканцем міста, десь загубився по дорозі, тоді як інші, наслідуючи сільську чи міську культуру, збагачували її, приносили користь суспільству.
Відповісти
Дуже цікавий матеріал. Скільки ж в нас є багато цікавих сел, які поступово зникають. Дякую за це відкриття. Портрет баби Олі - не гірший за всесвітньовідомий портрет афганської дівчини.
Відповісти
А соня що, помила пятки від гною, возить сумки з салом з любашова і вважає себе городською? Чи рибу по вихідних в Припяті кошиком ловить?
Відповісти
А соня нікого не хотіла образити.До речі,корінна лучанка.
Відповісти
Драма життя "корінних лучанок сонь", які так пишаються своїм міським життям, як павич пишається своїм розкішним хвостом, під яким захована звичайна куряча ср..., полягає в презирстві сільського укладу життя, в нічим не підтвердженій зверхності до усього, що пов’язане з селом - колискою людської цивілізації. Вони впевнені, що груші ростуть на вербі і з великими потугами відрізняють кукурудзу від вівса. Вони зрідка виїжджають "на шашлики", залишають після себе купу сміття, втрачають свідомість від надмірного вдихання свіжого повітря, їх підтягують носом до вихлопної труби зношеного "Запорожця" і вони повільно приходять до тями. Це я веду до того, що цій категорії людей щось зрозуміти про те, про що пише авторка нарису про сільське життя, не дано. Тому їм не варто з цього приводу вступати в якусь полеміку: людина не володіє предметом розмови. А Олені Лівіцькій дякую. Підмітити такі деталі, так красиво написати, з таким широким словниковим запасом може тільки людина, якій це болить, яка виросла в селі, яка пройнята духом сільських людей, яка знає їхні біди і тяготи повсякденного побуту.
Відповісти
Я знаю,яка кукурудза,вона в баночках в магазинах продається,а з вівса -мюслі.
Відповісти
Райський куточок! Є достовірні прогнози, що незадовго ВСІ , хто зможе і встигне, будуть жити саме у селах. Тільки б дочекатися нашій Маташівці, коли до неї прийдуть хороші люди , такі як там живуть. А я їм по-доброму заздрю і бажаю щастя і процвітання.
Відповісти

© 2016. Усі права захищені. Повна або часткова перепублікація матеріалів можлива лише за дотримання таких умов: 1) гіперпосилання на «Волинь24» стоїть не нижче другого абзацу; 2) з моменту публікації на «Волинь24» минуло не менше трьох годин; 3) у кінці матеріалу на «Волинь24» немає позначки «Передрук заборонений».