Що читає адвокат Сергій Сафулько? РОЗМОВА У КНИГАРНІ

5
2
Що читає адвокат Сергій Сафулько? РОЗМОВА У КНИГАРНІ
Сергій Сафулько - не просто “один із”, а на сто відсотків - найвідоміший волинський адвокат. Засновник адвокатської контори “Конфідент” для багатьох нині “гуру” адвокатури, учитель і порадник. Для декого із відомих - рятівник... Волинянин, якого легко зустріти рано-вранці на Лесі Українки чи на котрійсь із мистецьких імпрез. Але який частіше воліє лишатися непублічним.

А міг бути ...журналістом. Бо ще школярем активно писав до районки чи “Радянської Волині” і гордо носив звання “робсількора”. Старий поштар дід Максим частенько гукав: “Сергіііію, біжи гонорар забирати!..”. На той рубель і 44 копійки, які вдавалося заробити за місяць, малому дописувачу ого-го скільки можна було в кіно ходити.

Направду, як і журналістика, так і адвокатура - свого роду мистецтво ходити по лезу ножа. Коли не можна подобатися всім. Коли ти бездоганно виконуєш свою роботу, навіть якщо її суть - захист злочинця.

Книгарня - чи не найкраще місце для розмови на складні теми. Та розмова була із запахом міцної кави без цукру. Пересипана спогадами дитинства, з якого Сергій Сафулько виніс неймовірно трепетне ставлення до книжки. Мережена філософськими “ліричними відступами” про ...адвокатуру чи місцеву політику.



Довідково.
Сергій Сафулько народився 10 жовтня 1947 року в селі Брани Горохівського району. У 1973-му закінчив Львівський національний університет імені Івана Франка за спеціальністю «правознавство».

Заслужений юрист України. Був заступником голови Вищої кваліфікаційної комісії адвокатури при Кабінеті Міністрів України, віце-президентом Союзу адвокатів України. Член Вищої ради юстиції.
З 1997-го - керівник луцької приватної адвокатської компанії “Конфідент”.



***
(У його домашній бібліотеці - сотні, якщо не тисячі книг. У добірці прочитаних - ще більше. Тому засновник волинської компанії “Конфідент” - точно один із тих лучан, які часто бувають у книгарнях. З усмішкою і “хвилина у хвилину” Сергій Федорович переступає поріг книжкової крамниці Волинської обласної друкарні, що на проспекті Волі у Луцьку. Одразу цікавиться: “Кава є?..”. До речі, то одна з тих книгарень міста, де справді можна погортати сторінки потенційно улюбленої книжки з філіжанкою кави. А чому - ні? - Авт.).

... ”Дивуюся, як все було просто і коротко. І всі знали закони, не зважаючи на відсутність університетів, освіти (Найперше він звертає увагу на юридичну літературу, якої тут небагато. Помітивши поруч книгу “Україна і Литва в XIV – XVI століттях: політико-правові та соціально-економічні аспекти», видану ще в 2011 за сприяння покійного волинського губернатора Бориса Клімчука, раптом згадує про Литовські статути (збірник законів, що застосовувалися у Великому князівстві Литовському). До речі, як свідчать історичні та архівні згадки і навіть матеріали судових процесів, Литовські статути в нас на Волині теж застосовувалися. Є історичні, архівні згадки. Було б цікаво побачити їх у друкованому варіанті...”.


***

...”Нас було троє. Я, брат (його батьки повмирали і він з нами жив) і сестра. Ну, а потім всі пороз’їжджалися, порозбігалися. Мама з татом у селі лишилися, там і упокоїлися”.


***

(Розмова несподівано “перекочовує” у площину спогадів про найсокровенніше - рідне село Брани на Горохівщині, батьківську хату, сім’ю).

...”Якось недалеко від нашої колишньої хати у Бранах побачили оголошення, що продається дім. Купили його. І так вважаємо її за дачу. Час від часу туди навідуємося, але останній рік трохи рідше. Враження від нинішнього села і від того, в якому ми виросли, звичайно - різні”.


***

...”Книжки? З одного боку, це був такий колосальний мій біль. Бо в той час людям було дуже важко. Коли я носив із бібліотеки книжки, то тато мій завжди на мене кричав. Мовляв, йди краще свиням попорай, корову паси... Це було практично в кожного з людей мого покоління. Але потім прийшло якесь таке розуміння чи що. Згадую нині часто: принесу з бібліотеки якусь книжку, а ввечері при лампі батьки так лежать, дивляться її. Здається, то була “Катерина” (поема Тараса Шевченка) з ілюстраціями”.


***

...”Звичайні І тато, і мама. Не можу сказати, що вони мені привили якусь любов до книжки, але не стали перешкоджати. І то добре”.


***

...”Відверто кажучи, я дуже скептично вірю, що в когось є книжка, яку можна назвати книгою всього життя. Її не може бути. Дехто каже, що як летів би в космос, то взяв би з собою “Кобзаря”... Ну, мені здається, що то лукавство.

Якби вже говорити про річ якусь надзвичайно критичну, від якої все залежить, то це була б Біблія. Більше навряд чи хтось вартував би. При всій повазі до наших авторів”.



***

... ”От зараз мені колега подарував на день народження прижиттєве видання “Кобзаря”. У мене є вдома Шевченко. І 12-томник, і попередні видання. Шевченкіана практично вся. Шо можна було, те назбирав. Але коли ти береш в руки оцю книжку. І розумієш, що, може, і не саме ця, і, може, і вона пам’ятає навіть руки самого Тараса Григоровича... (усміхається)”.


***

...”Я пригадую, 9-го березня (вже не скажу якого й року, але я був десь у класі 8-9-му) була дуже тепла весна. Село. Ніяких доріг. А ми жили так, за полем. І щось у мене вдома там таке сталося, що мені сказали: “Перш зробиш, тоді підеш”. А я щось мав робити в клубі, чи то козака в “Причинній” грати, чи що... Сиджу, тру буряки. Аж тут - директор школи заходить у двір. Як взяв тата “в роботу”! Мовляв, та ти шо, як буряки? Все. Кинули ті буряки...
Директор! Зараз взагалі в школах до таких заходів не так ставляться, а щоб директор до хати прийшов... І це при тому, що то був Радянський союз”.


***

...”Не просто хотів бути вчителем, а вчителем української мови. І в 65-му році, коли я закінчив школу, поїхав у харківський університет вступати, бо начитався, що там навчався Олесь Гончар".


***

..."Знаєте, хлопець із села, приїхав, побачив університет, площу... Така громадна споруда, я її просто злякався. Потім я пішов у приймальну комісію, там всі ходять такі поважні. Їй Богу, подумав, що не здам іспити. І там же ж, в Харківській області, влаштувався на роботу на силікатний завод. Рік відпрацював, а в 66-му пішов в армії. За два роки думку змінив. Вирішив, що буду юристом. Навіть не можу сказати, чому”.



***

...”Мені завжди доручали бути суддею, коли влаштовували ігри в університеті. А чому пішов в адвокатуру? Різні причини. Якщо чесно, найменше туди хотілося”.


***

...”Уже на розподілі мене несподівано стали просити відмовитися від адвокатури. Приїхали представники міністерства... А тут прибігають: “Заберіть заяву!”. А все тому, що була одна історія: на другому курсі університету мені в руки потрапила література, яка вважалася забороненою, націоналістичною. Як казав колись Василь Коцевол, перший секретар львівського обкому партії, “захалявні книжечки вони тут носять”.

Був там вірш Сосюри “Любіть Україну”. Чого за нього можна було карати? Щось Рильського. І - матеріали про судовий процес над Погружальським. У 66 році, він підпалив український відділ інституту історіографії України, відтак було втрачено багато стародруків, першоджерел. Його судили, визнали винним в якійсь там халатності. Як виявилося, він був співробітником тієї ж бібліотеки. Ідея в тих текстах була така, що він зробив це навмисне. Я втримався в університеті. Хоч це не книжка навіть, і не брошура, так - листки. Але того, хлопця, який дав мені їх, таки засудили і виключили”.


***

...”Адвокатура завжди тримає в тонусі, дає можливість відчуття боротьби зі своїм опонентом”.


***

...”Тепер я займаюся практично тільки адвокатською практикою. Надолужую втрачене. Насолоджуюся. Як цією кавою (киває на філіжанку уже, напевне, холодної кави...)”.


***

...”Не буває такої справи, яка б залишала адвоката байдужим".


***

... “На жаль, в адвокатів немає психологічної підготовки. Впевнений, що така була б не зайва. Бо, дійсно, ти маєш десь інколи переступити через себе. Пригадую справу, де я був захисником у тяжкому злочині. Обвинувачувався мій підзахисний, якому прокурор вимагав смертної кари. Я його захищав, і ми всі мусили чуть не в повному сенсі з приміщення суду вибиратися через вікно, щоб нас натовп не розірвав. Не кажу, що я цим горджуся. Справді: є якесь відчуття, що то твоя робота і ти мусиш її робити. Зараз, чесно скажу, вже адаптувався. У принципі можу пройти повз натовп у суді. Хай говорять”.


***

... ”Тривалий час я працював із Херсонським бавовняним комбінатом, його придбав Олександр Кропива, наш луцький бізнесмен. Там була багато судових справ, я тими судами опікувався. Бував у Херсоні і так далі. Нещодавно тижня я у зовсім іншій справі був у Вищому господарському суді. Сидимо з клієнтом, чекаємо на судове засідання, а в сусідньому залі - такий великий натовп. Люди між собою сваряться. Як сказав працівник охорон суду, слухають про Херсонський бавовняний комбінат. Ну, я так собі подумав, що то якась із чергових справ... Наша справа затрималася, сидимо собі, тут вони виходять із зали і якась жіночка обертається і каже: “Сафулько, ганьба!”. Видно, десь вона мене в процесі бачила. Отак думаєш: з одного боку й добре, що тебе знають, а з іншого - хто знає, які в кого емоції і чим я перед нею завинив”.


(Сергій Сафулько розповідає про будні в адвокатурі, а тим часом уважно шукає поміж книжкових полиць щось “своє”).



***

...”Я вже вибрав собі книжку (раптом каже). Треба її купити (дістаючи з полиці книгу Вальдемара Пясецького “Вулиці і майдани Луцька”).


***

...”В Івана Франка є одне оповідання (певне, одне з улюблених, бо він мало не дослівно передає діалоги з тексту). За те, що жінка продавала віники, її потягли в австрійський суд. Вона сидить у суді. А так як біля неї сидить маленький хлопчик. А там ходять люди біля них, він десь почув, що там є адвокати. От він і питає: “Мам, а хто такий адвокат?”. Та відповідає: “Адвокат, сину, це такий пан, який допомагає брехати”.

***

...”Помітив тут Миколу Панасюка, точніше його першу книжку “Я - Іван Франко”. Маю з автографом. Вражений. Оригінальний підхід. Може, це сучасний прийом. До речі, і Таня Малярчук в “Забутті” (роман про В'ячеслава Липинського) теж такого стилю дотримується. Переплітається сучасне і минуле. Щоб зацікавити читача, тримати його в напрузі”.


***

...”Є ціла теорія. Колись була така книжка популярна Миколи Полянського (ще у дореволюційні часи) “Правда и ложь в уголовной защите” (російський та радянський учений, юрист). Так, нам іноді доводиться лукавити. Цього звісно потрібно уникати. Якщо нам це і доводиться робити, то це тільки тому, що ми десь бачимо такий необ’єктивний, упереджений підхід і з боку суддів, і з боку сторони обвинувачення”.


***

(На запитання про появу прізвища Сафулько у партійному списку “Батьківщини” до ВРУ у далекому 2012-му, Сергій Федорович всміхається. Але не лукавить...)


...”Пропозиції йти в політику лунали, були. Може, й помиляюся, але я особисто переконаний в тому, що якщо ти маєш нормальне професійне буття, то йти в політику нема сенсу. Це себе зраджувати”.


***

...”Не одних із попередніх виборах в обласну раду мене запросив у свій список Василь Дмитрук (колишній голова облради та керівник облосередку Аграрної партії України, потім - Народної партії). Вони разом із Ігорем Єремеєвим, здається, від Аграрної партії формували список і включили мене в першу п’ятірку третім. Я згодився і пішов на збори. То були перші збори кандидатів. Послухав і був просто ошелешений. От ми з вами нормально розмовляємо, так? А там люди почали виступати і нести такеее: не те, що фантастичні речі, а якусь ахінею... Мовляв, давайте в церквах будемо роздавати листівки, з паперті агітувати. Причому тільки в церквах московського патріархату. Я після цього написав заяву, що я виїжджаю з області й усе”.


***

...”Я не прихильник політики. Хоч розумію, що було б добре, аби там були і адвокати, і загалом помірковані, мудрі люди. Але я особисто, мабуть, до цього не доріс.

Хоча є адвокати, які досить успішно там працюють. Той самий Олег Максимович. Як там йому вдавалося чи не вдавалося, але він може взяти мегафон вийти на Театральну площу і з щось там агітувати. Я до цього не здатний”.

***

...”Довгий час шукав Юрія Винничука “Житіє гаремноє”. Нарешті знайшов: його видало харківське видавництво “Фоліо”. І таке досить відверте видання”.



***

...”Не менше, ніж Винничука, люблю Мирослава Дочинця. Сильна проза. Щороку - нова книга на книжковому форумі. Це - сильно”.

***

(Минаємо полиці з томами класиків. Ці книги - давно свої у його домашній бібліотеці).

...”Є в мене зібрання творів Лесі Українки. Його складно назвати повним. Я взагалі не думаю, що повне видання можна здійснити. Завжди з’являється щось із неопублікованого, що було не знайдене. Правда?”

***

...”Ось це цікаво (увагу адвоката привертає “Щоденник” Олеся Гончара). Я читаю щоденники і маю такі книги. Я вів щоденник і сам. Час від часу запускав цю роботу, потім повертався. Ще в університетські роки дав потім одному моєму колезі, щоб він їх десь трохи в себе поклав. Потім вони переїжджали десь, і ті щоденники щезли. Нічого! Через сто років знайдуть, скажуть: “Ого!”.

***

...”До речі, недавно дали мені прочитати протоколи засідання правління Спілки письменників України, коли розглядалася справа Івана Дзюби (дисидента і публіциста Дзюбу виключили з СПУ через критику радянської влади). Я оце зараз побачив: Гончар промовчав і ...утримався від голосування за виключення зі спілки. Стельмах промовчав. Але Борис Олійник і ще низка мені відомих, Дмитро Павличко в тому числі, проголосували “за”.

Щоденники - як протоколи: то щось дуже таємне, сокровенне. Але зараз читаєш і відчуваєш, к змінюється твоє ставлення до багатьох людей”.

***

...”От, “Кінець 1917 - початок 1918. Спогади. Скоропадський” (гортає вже вочевидь знайомі сторінки). Вже друге видання про гетьманство Павла Скоропадського у 18-му році. Це був досить нетривалий період. Різні оцінки в мене особисто. Він був прихильником федерації з Росією. Вважав, що тільки коли буде рівноправне спілкування між Росією та Україною на федеративних засадах, то це буде добре. Чи могло б воно таким бути, складно сказати. Але те, що вони зробили за дев’ять місяців, він описує у формі щоденника. Правда, російською мовою”.

***

...”Скоропадський - перший глава уряду, який зробив українську мову - обов’язковою для чиновників. Хоч сам “російського вихрещення”.



***

....”Ааа. Це - Осіпова (Неочікувано поміж книг знаходимо брошуру, одним із авторів якої є молодий луцький адвокат, а нині директор Одеської кіностудії Андрій Осіпов. Що скаже “гуру” про колегу?) В мене є його книжка з автографом, це ще коли він був депутатом місцевої ради. Ну... Вона може стати в нагоді, принести користь. Але це дуже такий специфічний спосіб роботи з виборцями”.

***

...”Є двотомник “Енциклопедія майбутнього адвоката” (у відповідь на прохання розказати про свої книги, яких виявилося не так і мало), де я - керівником групи, що його готувала. До речі, вона витримала два видання. У співавторстві підготував свого часу “Коментар до нового Кримінально-процесуального кодексу”. Практичні поради для адвокатів, які з ним працюють. Є книга “Адвокатура країн світу”, де ми (бо авторів багато) намагаємося проаналізувати адвокатури деяких країн. Коли я був головою Вищої кваліфікаційної комісії адвокатури України підготував “Реєстр адвокатів України”.



***

...”Найкраща пам’ять про героїв - не йти в цей день на мітинг, а піти помолитися за них до храму (спинивши погляд на добірці книг про події сучасності: “Майдан” Соні Кошкіної, “Аеропорт” Лойка, “Межигірський синдром” Лещенка...).


***

...”Хочу я її купити, але вона дуже дорога. Тому я ще не зважився. Справа в тому, що це ж адвокат (про “Важкі рішення” Хіларі Клінтон). Вона - з наших. Разом із Білом мала адвокатську контору, компанію в Штатах. І тут, наскільки мені відомо, дещо описує зі своєї практики. Тому я її беру. Між іншим, на Петрівці бачив її дорожчу. Хоча там як правило книги дешевші”.


***

...”Маю і “Діву млинища” Володимира Лиса. Чесно? “Століття Якова” більше вразила. Але приємно,що - своє”.



***

...”На сто відсотків упевнений, що за роман “Ворошиловград” Сергієві Жадану Шевченківську премію треба вже давати. Хіба ні?

Читаєш - і ніби той край і тих людей перед собою бачиш. Люди в шахтах. От я кілька разів був на Донеччині. Бачив те все. Наче повернувся. Тим паче, що ми так мало знаємо про ту сторону українського буття”.


***

...”Не може автор бути одразу і поетом, і прозаїком, і драматургом. Традиційно, у чомусь одному він - сильніший. Десь - маестро, а десь хороший спеціаліст”.


***

...”До речі, ми говорили про “Забуття”. Візьміть почитайте. Надзвичайно цікаво. Вона так якось з гумором і щиро пише, що я був захоплений. А можна я вам її подарую?..”

Олена ЛІВІЦЬКА (“Волинь24”).
Фото Віти САХНІК.

Якщо Ви зауважили помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter для того, щоб повідомити про це редакцію
2

Коментарі:


  • Статус коментування: постмодерація для зареєстрованих користувачів, премодерація для незареєстрованих
Коментарі, у яких порушуватимуться Правила, модератор видалятиме без попереджень.
Він на купюрах читає написи і картинки розглядає як і усі його друзі бариги, аби він книги читав з дитинства то був би такий як ми усі злидота....
Відповісти
Книгу читають не очима, а розумом. ...
Відповісти
Сафулько корчить з себе сучасного Коні чи Плєвако, але це тільки він сам про себе так думає. Чисто радянський юрист. А насправді, молоді адвокати давно його переросли професійно і залишили далеко позаду. Тут, просто - сила інерції. Краще б вже залишити це заняття і вирощувати полуницю і баклажани. Але тут треба більше розуму...
Відповісти
Старий Совок, пора Біблію читати а не піаритися на фоні книжок.
Відповісти
У Сафулька є чому повчитися і молодим адвокатам.
Не кажучи вже про випадкових власників адвокатських свідоцтв.
Відповісти

© 2016. Усі права захищені. Повна або часткова перепублікація матеріалів можлива лише за дотримання таких умов: 1) гіперпосилання на «Волинь24» стоїть не нижче другого абзацу; 2) з моменту публікації на «Волинь24» минуло не менше трьох годин; 3) у кінці матеріалу на «Волинь24» немає позначки «Передрук заборонений».