В Європу з ...Радянської, або Чому заплаканий Кость Шишко?

5
8
В Європу з ...Радянської, або Чому заплаканий Кость Шишко?
“Пані, візу?”, “Робота в Польщі не цікавить”, “Ти, б***, не там став”, “Все для візи, все для візи...” Така вона, ранкова вулиця Лесі Українки у Луцьку. Місті, що за крок від Європи.

..Хлопці в дешевих кросівках і джинсах.

...Оперезані “інформ-плакатами” промоутери по два боки вулиці.

...“Зграйки” рєшал у тіні супер модних дерев-гаджетів та дорогущих юних лип. Вони “кидають” гнівні погляди на кожен спалах камери. І не шкодують “добірних” слів у спілкуванні зі своїми “візовими рабами”, які тицяють у руки кожному візитівки з тим самим заповітним словом із чотирьох букв.

...Кость Шишко (чи хтось на нього схожий) застиг у бронзі над горнятком кави. Весь у диму. Поруч “пачать” на всю всі.

...Поміж березами ловлять потенційних заробітчан спритні молодики. У переповнених смітниках - рештки чийогось перекусу, скляночки з-під кави і цигаркові пачки. І щиро всіяні бичками острівки землі під недавно висадженими дорогущими деревами.




***

Для того, щоб зрозуміти, що там з країною, чим переймаються державні мужі й куди її ведуть, можна не дивитися недільних підсумкових новин. Можна вийти вранці на роботу і пройтися єдиною пішохідною вулицею Луцька.

Може, хтось колись і хотів змінити цю пішохідну магістраль, додати до унікальної атмосфери щось нового та європейського.

"...Тому хочуть створити своєрідні туристичні ворота до Старого міста". Писали не так уже й давно про доцільність реконструкції єдиної пішохідної вулиці Луцька. Та шматочок вулиці Лесі Українки з відриттям поруч візового центру приніс сюди інші реалії. Де-факто реконструйована на мільйони частина пішохідної стала прихистком для “рєшал” і меккою заробітчан.

Ні, всі ж люди... Та й у заробітчанстві - нічого грішного, зрештою. От тільки тепер, щоби якийсь іноземець міг ліпше зрозуміти Україну, до якої приїхав, не треба радити йому Луцький замок чи Старе місто, досить ступити “надцять” кроків у бік із головної площі міста.

І ось вона: з “рєшалами”, матами, брудними візами і народом, що рветься “на трускавки”. І то нічого, що офіс візового центру, красивий і новий, що бруківочка на пішохідній свіжа-свіжа, що липи - заморські, а від дерев заряджаються гаджети...



***

Обличчя пішохідної Лесі Українки найкраще видно вранці. Тут багато хто кому - свій. І то нічого, що іноді ці люди й не здогадуються, як звати один одного. Вони щоранку зустрічаються в одному й тому ж місці. Вони бачать один одного в дощ, у сніг, в спеку, в гарному настрої і у відчаї.

Хтось називає її (стометрівкою), хтось дотепер зве Радянською, а дехто уже не пригадає її колишньої назви.

Та тут все, як виписаній кимось п’єсі. Свої герої. Другорядні і навіть головні. Своя “рушниця на стіні”, як у Станіславського. Навіть свої безпритульні собаки, без яких її годі уявити. Як той же легендарний Бім.

Хтось знає цю вулицю “на смак”. Наприклад, кави. Чи піци.

Хтось впізнає її за монотонним цоканням каблук1в по бруківці.

Чи за обличчями на диво ввічливого промоутера, який єдиний, хто роздає барвисті флаєри з мусовим “Гарного дня!” чи “Будь ласка”.

Чи за розкладками зі старими книжками.

Як же це сумно визнавати, що тепер рідну й особливу для лучан вулицю Лесі Українки треба впізнавати за іншим. За добірним ранковим матом, окурками на газоні та набридливими парубками, які шиплять тобі вслід “Пані, візу?” під пильним контролем наглядачів, що причаїлися у закутках фірм і фірменяток, якими вмить “обросли” будівлі в районі візового центру.



Те, що треба для туристів. І скільки не пиши про ворота в Старе місто, про древню історію, оце інше - очевидніше. Он вона, нинішня Україна, її легко можна впізнати чи не в кожному образі зі скверу Шишка. А був би Шишко живим, намалював би.

...Висока. Незграбна. Вагітна. Монотонно і глибоко затягується цигарковим димом. Сірий “Бонд” щонайліпше. Червона куртка. Збиті на сільських дорогах каблуки. Завмерла над переповненим і обпльованим смітником, збиває попіл. У руках тримає стару “Нокію”, в сумці - папери у потертому файлі і жмені потертих візиток. Жде... Дасть Бог - і на виїзд.

Вона? Чи ні?


Олена ЛІВІЦЬКА ("Волинь24").
Фото автора.
Якщо Ви зауважили помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter для того, щоб повідомити про це редакцію
8

Коментарі:


  • Статус коментування: постмодерація для зареєстрованих користувачів, премодерація для незареєстрованих
Коментарі, у яких порушуватимуться Правила, модератор видалятиме без попереджень.
Написано гарно, правдиво.
Відповісти
То може пора отой "безвіз"впровадити.то всіляки "решали"самі засохнуть
Відповісти
Гарно написано, болить автору Луцьк, ой, болить...
Та кілька зауважень маю до тексту: "Хтось називає її (стометрівкою), хтось дотепер зве Радянською, а дехто уже не пригадає її колишньої назви. " - слово "стометрівка" слід взяти у лапки, а не в дужки. Слово "каблуки" перекладається як "підбори".
Незважаючи на це, автору - моя повага!
Відповісти
фу.. яке нудне письмо... та й толку
Відповісти
Коментатору Юлі. Автор щодо "каблуків" права. Український академічний тлумачний словник тлумачить слово "підбори" як "дерев*яна чи шкіряна набійка на підошві взуття". А "каблук" пояснюється, як "те саме, що підбор". "Дерев*яна чи шкіряна" схиляє до думки про те, що "підбор" - це архаїзм. Я б теж вжив слово "каблук". Цікаво, в яких "академіях" навчалась Юля, даючи такі "слушні" зауваження? Чи як Василь Іванович Чапаєв: "...Я акадємієв нє кончал"?
Відповісти

© 2024. Усі права захищені. Повна або часткова перепублікація матеріалів можлива лише за дотримання таких умов: 1) гіперпосилання на «Волинь24» стоїть не нижче другого абзацу; 2) з моменту публікації на «Волинь24» минуло не менше трьох годин; 3) у кінці матеріалу на «Волинь24» немає позначки «Передрук заборонений».

Віртуальний хостинг сайтів HyperHost.ua в Україні