Вибиті зубки, психлікарня і смерть: у Луцьку показали любовну комедію

Така смішна і така повчальна комедія про нібито типову жінку, яка любила дарувати чоловікам свою любов і турботу, яка маніпулювала ними і яка через них же і померла.

У луцькому Будинку культури Остап Ступка, Костянтин Костишин та Катерина Кістень зіграли у виставі "І тільки смерть розлучить нас".

Вже з першої сцени вистави стало ясно, що зазначене в афіші «комедія» - то справді комедія.

У головній героїні, Єві, певно кожна лучанка трошечки впізнала себе: жінка на пляжі познайомилася з Бруно і, не тямлячи, як привернути увагу стала його лаяти і відганяти.

Після такого палкого знайомства вони разом потрапляють в аварію. Бруно, який, як запевнила його нова знайома, сидів «на місці трупа», поламав собі руки, ноги, ребра. В нього навіть вилетіли три зубики. І хоча чоловік сидів на місці пасажира, саме він потрапив до в’язниці.

Згодом його нова «турботлива» витягла витягла його з в’язниці, натомість запроторила у психлікарню. Ще через трохи його й зовсім відпустили.

Від кохання до ненависті, як то кажуть, кілька сцен. Вигин спини, кілька дотиків і герої вже падають на диван посеред сцени.

Далі пристрасть, знайомство з чоловіком Єви, апельсини, віскі, симфонії Баха і …неочікувана смерть.

Щоб краще відчути образ героїні пропонуємо вам кілька її найяскравіших цитат:

«Забирайте речі і йдіть геть! Ну, і куди ж це ви зібралися?..»

«Вам ще пощастило. Ви ж на місті трупа сиділи. Ну, на пасажирському».

«Я ненавиджу лікарні. Як подумаю, хто на цьому ліжку вмирав до вас… Але все одно сиджу тут з вами».

«Водій тої машини врізав дуба. І його дружина теж… Ой на горі два дубки…»

«Я звісно бачила, що всі їдуть мені на зустріч, я ще подумала, що в місті сті-і-ільки кретинів».

«Паку-у-уночок… В пакуночку коро-о-о-обочка… А в коро-о-бочці шкарпетки!»

«В мене був такий шалений день. Ти питаєш, де я була, з ким я була, що робила? Ні, я не хочу розповідати!»

«Чоловік, який був моїм, має ним і залишатися».

«Я не можу бути абсолютно щасливою, якщо знаю, що колишній може існувати без мене».

Іванна САЦИК, фото автора