«Завжди дивилася новини, як там Коля виступати буде». Репортаж з рідного села Миколи Романюка

5
16
«Завжди дивилася новини, як там Коля виступати буде». Репортаж з рідного села Миколи Романюка
«Усе село було в нього на похоронах. Усі золочівці, які на ногах…» – пригадує той сумний для села день, коли ховали Миколу Романюка, його колишня сусідка.

«І чужих скільки приїхало… одних вінків – три автобуси», – сумно каже, час від часу розбавляючи спогади одним і тим самим: «а вже ж добрячою людиною був… як і його мама».

Про нього тут, у рідній Золочівці так говорять чи не усі.

Видання «Волинь24» завітало до рідного села Миколи Романюка, чиє життя передчасно обірвалося 3 лютого 2017 року, аби почути про нього від людей, котрі знали його в перші роки життя, задовго до високих посад та життєвих здобутків.


ЗОЛОТІ ЛЮДИ ЗОЛОЧІВКИ

Село Золочівка розташоване за 30 кілометрів від Луцька. І хоча офіційно відноситься до Рівненської області, має немало спільного із Луцьком: сюди їдуть і вчитися, і працювати. А звернувши сто метрів від центральної вулиці, яку називають Простою дорогою, місцеві показують: он там – волинський ліс, то хіба ми – не на Волині?

Село – невеличке, менше чотирьох сотень людей, та вулиці розкинуті одна від одної на багато кілометрів. Золочівці пояснюють: то при радянській владі центр села хотіли «перенести», а навколо нього – далі розбудовуватись. Центр таки перенесли, а з рештою планів – не склалося… Лише за кілометр від центральної траси – сільрада.

«Вам тільки хороше люди про нього розкажуть. Такий добряк був, як і його мама», – запевняє сільська голова Оксана Малецька, і береться допомоги знайти однокласників. Виявляється, справа – не з простих. Більшість давно залишили Золочівку: хто переїхав до Луцька, хто – в Боремель, а декого уже також немає…

Школа у Золочівці – ще далі від траси. Сучасна будівля зведена у 1975 році, і Микола Ярославович ходив до іншої, «старої» школи. Та й вчителів, які пам’ятають Романюка-учня в селі не лишилося. Та попри це у стінах Золочівської школи бережуть спогади про всіх видатних земляків. Є тут ціла кімната-музей зі світлинами, старими шкільними журналами, записами.

Микола Романюк серед цих спогадів – на особливо почесному місці. Кажуть, саме завдяки йому у 2000 році в Золочівці відбулося грандіозне свято: відзначення 455-річчя. Так само з ініціативи Миколи Ярославовича через кілька років вийшла у світ книга «Краса і біль Золочівки». Тут зібрали історію села та видатних земляків.

Немало цікавого можна прочитати в книзі і про Миколу Романюка. Як підкидав хрущів у букет вчительці, як у студентські роки захопився туризмом і познайомився з майбутньою дружиною, як вчився пекти пироги та солити помідори… А ще – історію його родоводу, який починається у Золочівці від прадіда.

Микола Романюк – серед видатних золочівців у кімнаті-музеї місцевої школи
Микола Романюк – серед видатних золочівців у кімнаті-музеї місцевої школи
У 2000 році з ініціативи Миколи Романюка святкували 455-річчя села
У 2000 році з ініціативи Миколи Романюка святкували 455-річчя села
Сільський голова вручає документ про те, що Микола Романюк – почесний мешканець Золочівки
Сільський голова вручає документ про те, що Микола Романюк – почесний мешканець Золочівки
Не менше визнання – добре материнське слово. Із мамою Валентиною (зліва)
Не менше визнання – добре материнське слово. Із мамою Валентиною (зліва)
У 2004 році – нове свято у селі, і знову – завдяки Миколі Романюку
У 2004 році – нове свято у селі, і знову – завдяки Миколі Романюку
Микола Романюк звертається до односельчан
Микола Романюк звертається до односельчан
У книзі – історія села та його визначних мешканців
У книзі – історія села та його визначних мешканців
У шкільному музеї збережено чимало історичних речей: фотографії, шкільна форма, старі журнали
У шкільному музеї збережено чимало історичних речей: фотографії, шкільна форма, старі журнали
Є серед них і записи про учня Миколу Ярославовича Романюка, який вісім років навчався у Золочівці: із 1965 до 1973 року
Є серед них і записи про учня Миколу Ярославовича Романюка, який вісім років навчався у Золочівці: із 1965 до 1973 року
Із точних наук – лише «5», а от гуманітарні і малювання – «4»
Із точних наук – лише «5», а от гуманітарні і малювання – «4»
Вчителі Золочівської школи, чи як її називали через велику кількість учнів – «золочівського вулика»
Вчителі Золочівської школи, чи як її називали через велику кількість учнів – «золочівського вулика»
Стара школа розміщувалась у колишньому житловому будинку «розкуркуленого» золочівця
Стара школа розміщувалась у колишньому житловому будинку «розкуркуленого» золочівця
Сучасна золочівська школа
Сучасна золочівська школа
Серед головних пам’яток, які є в Золочівці – криниця, збудована у 1914 році, з якої пив воду гетьман Павло Скоропадський
Серед головних пам’яток, які є в Золочівці – криниця, збудована у 1914 році, з якої пив воду гетьман Павло Скоропадський
Колись серед золочівских полів були хутори
Колись серед золочівских полів були хутори
У 80-х в золочівському магазині працювала мама Миколи Романюка
У 80-х в золочівському магазині працювала мама Миколи Романюка


СЛАВНИЙ РІД РОМАНЮКІВ

У Золочівці родина Романюків поселилася на початку минулого століття. Тоді, після Столипінської аграрної реформи, Іван Романюк разом із дружиною Домкою купили землю і почали господарювати на хуторі Кривиці. Про Івана розповідають як про хорошого господаря та розумну людину із вольовим характером. Досить швидко він здобув авторитет серед місцевих і його обрали церковним старостою.

Іван Романюк був прадідом Миколи Ярославовича, й – переконані місцеві – разом із генами передав йому працьовитість та здатність до лідерства.

Про старшого сина Івана – Євдокима (дідуся Миколи Романюка) – теж лишилася пам’ять як про вправного господаря. Те саме пригадують і про Ярослава Романюка, який багато років працював у місцевому колгоспі: касиром, завскладом, завфермою, різноробочим. Саме на роботі трагічно обірвалося його життя. Уночі сторожував на фермі, коли відв’язався один із биків і наніс йому смертельні травми.

Якщо любов до землі і працьовитість передалися Миколі Ярославовичу по татовій лінії, то доброта і любов до людей – від мами. Та й загалом односельчани кажуть, що більше схожий був на маму.

«У тата був крутіший характер, а мама – більш лагідна і добріша. Микола Ярославович в неї пішов, і характером, і навіть ззовні», – пригадує вчителька місцевої школи Олена Чайковська.

«Валентина Омелянівна Дідух народилася 1935 року. Перший клас закінчила на відмінно. Нагороджена премією – 555 карбованців. Ніби благословляли її отими п’ятірками на успіх. Всі сім років вчилася на «5». У 1950 році закінчила семирічку із похвальною грамотою Міністерства освіти», – такі рядки написали про маму Миколи Ярославовича у книзі про Золочівку.

«Була з бідної сім’ї. Батька забили на фронті, мама сама залишилася з двома дітьми, бідували. То Валя як підросла – вчилася дуже добре. Любила вірші розказувати, вистави ставили по селах. А голос який мала! Дуже гарно співала. Працювала в дитячому садку, дуже дітей любила – і своїх, і чужих. Пізніше пішла продавцем в магазин», – пригадує про Валентину сусідка Ніка Синиця.

Батьки Миколи Ярославовича рано одружилися, мали трьох синів. Та через трагічний випадок середнього сина Євгена поховали ще підлітком – розбився на мотоциклі.

«Шість років після тої трагедії Валя співати не могла. Шість років ходила берегом на роботу. Казала, що вже як в магазині, на роботі – то може з людьми говорити, а на вулиці не може нікого бачити. То так і ходила шість років в чорній хустині поза дорогою – пасовищем між корів, щоб ні з ким не зустрічатися», – каже сусідка.

Пригадує, що Валентина завжди пишалася своїми синами, які і в школі гарно вчилися, і кар’єру збудувати змогли.

«Валя завжди дивилась «Волинське телебачення», як там Коля в новинах виступати буде. Та й я дивилася: на очах же виріс, з моїм сином – як брати були. Кожен день – в нас, всі свята – в нас. Розкошей таких не було, а ніколи не сумували, завжди мали, чим зайнятися. Крісло його не зіпсувало, як був хорошим хлопцем, так і лишився», – каже жінка.

Розповідає, що вже навіть будучи при посадах, все-одно приїздив в село: і город посадити, і свиню заколоти. Все по господарству вмів робити, і синів навчив. Тепер вже вони, незважаючи на справи, знаходять час обробити золочівську землю та приглянути за бабцею Валею.

Іван та Домка Романюки – прадід і прабабця Миколи Ярославовича (в центрі)
Іван та Домка Романюки – прадід і прабабця Миколи Ярославовича (в центрі)
Дідусь Євдоким Романюк із родиною (зверху справа)
Дідусь Євдоким Романюк із родиною (зверху справа)
Євдоким Романюк із дружиною та сином Ярославом
Євдоким Романюк із дружиною та сином Ярославом
Батько Ярослав Романюк
Батько Ярослав Романюк
Мама Валентина Романюк (справа)
Мама Валентина Романюк (справа)
Микола Романюк з мамою
Микола Романюк з мамою
Працював на полі із прадідовою плетеною корзиною
Працював на полі із прадідовою плетеною корзиною
Батьківська хата
Батьківська хата


АВТОМЕХАНІК, СПОРТСМЕН, ВІЙСЬКОВИЙ

«Більшість класів таких буває, що дівчата гарно вчаться, а в них такий був, що хлопці вчилися. І такі хлопці були – особливо добрі. От був такий цікавий момент. Їхня вчителька народила другу дитинку. І що вони роблять, ті хлопці? Збираються, купляють подарка і йдуть вчительку вітати. Ніхто їм нічого не казав, такі вони самі з дитинства були – добрячі. Як та вчителька побачила, що її хлопці прийшли, аж плакала з радості», – пригадує про шкільні роки Миколи Романюка сусідка Ніка Синиця.

Каже, з найбільших юнацьких захоплень була у хлопців автотехніка. У її чоловіка був мотоцикл «Мінськ», та й інші привозили техніку на ремонт, бо розумівся на тому, а хлопці – і собі «допомагали».

«Було, цілу зиму батько ладив мотоцикла, приходить з роботи – постелена куфайка, і весь той мотоцикл розкручений на ній лежить. «Що ти зробив? Щоб ввечері був зібраний!» – кричить. І що ви думаєте? Зібрали, і навіть заводився. От таким і займалися цілими днями», – каже сусідка.

Була у хлопців «своя» нероздільна компанія: Микола Романюк, Валентин Синиця, Ярослав Никитишин та Георгій Шевчук. Останній багато років як священик у Луцьку, настоятель Свято-Покровського храму.

«До першого класу вони жили на хуторі в Кривиці, а тоді батьки збудували хату в селі. Ми разом вчилися, разом ходили в школу однією компанією. Були спокійними дітьми, і Коля був тихим, хорошим хлопцем. Але з дитинства – цілеспрямованим, мав лідерські завдатки. Любив спорт. Взимку завжди на лижах каталися, влітку – на велосипедах. У футбол грали, в волейбол, в ліс ходили», – розповідає про дитячі роки священнослужитель.

Пригадує, що дядько Миколи був в селі кіномеханіком, і хлопець завжди допомагав, щоб в клубі вчасно показали нове кіно.

«Привезуть бабіни – Коля зустрічає на зупинці і доставляє в клуб. Перемотував плівку, готував все для перегляду. Любив кіно. Звісно, як хлопці ми найбільше любили різні воєнні фільми. Та й коли військові в село приїжджали, завжди чередою за ними ходили. Ми всі з дитинства військовими хотіли стати, і Коля теж. Поступав після школи в воєнне училище, але не вийшло, то пішов працювати на меблеву фабрику», – каже однокласник.

Перша робота Миколи Романюка – будівельна бригада Луцького меблевого комбінату, де навчився штукатурити, мішати бетон, варити електрозваркою. Потім вступив до Львівського лісотехнічного інституту, де проявив себе в громадській роботі: очолював студентські будівельні загони (якось навіть возив у Вологду 1200 студентів), був комсоргом групи, головою інститутського туристичного клубу.

Після інституту – знову меблевий комбінат, цього разу – майстром. Тут продовжив комсомольську кар’єру: був комсоргом, тоді – першим секретарем міського комсомолу, першим секретарем волинського обкому.

Рано збудував і сімейне життя: під час навчання познайомився із майбутньою дружиною Марією, і вже після третього курсу відгуляли весілля.

«Валя казала: нащо тобі те женіння ще потрібно? Але ж і самі з батьком рано поженилися, і все життя прожили. Весілля зробили на жовтневі свята – 7 листопада. Хоч осінь, а в той день мороз зробився мінус 20. То з шалаша перенесли все весілля в хату. Але всі помістилися, гостей тоді було небагато, бо ж святкували один тиждень – в молодого, інший – в молодої», – пригадує сусідка.

Каже, завжди помітно було, що в Миколи Романюка – дружня сім’я, де всі – одне за одним. А особливою розрадою Миколи Ярославовича називає старшу внучку Анну-Марію. Каже, в родині довго чекали на дівчинку, а майже сто років народжувалися одні хлопці…

Друзі дитинства: Славко Никишин, Коля Романюк, Валік Синиця і Юрко Шевчук (зліва направо)
Друзі дитинства: Славко Никишин, Коля Романюк, Валік Синиця і Юрко Шевчук (зліва направо)
Школяр Микола Романюк
Школяр Микола Романюк
У старших класах
У старших класах
Родина. У центрі позаду – батько Ярослав, попереду правіше – мати Валентина. Скраю зліва – бабця Уляна та дядько-кіномеханік Ярослав
Родина. У центрі позаду – батько Ярослав, попереду правіше – мати Валентина. Скраю зліва – бабця Уляна та дядько-кіномеханік Ярослав
У студентські роки Микола Романюк захопився туризмом
У студентські роки Микола Романюк захопився туризмом


* * *
«Добрящим він був, от і все. І не таким, що: попросиш – і йому не шкода. Його ніколи і просити не треба було, сам звідкись знав, кому допомога потрібна.

У мене в доньки біда сталася, чоловік страшно обгорів. Ніхто нічого йому не казав, а приїхав Коля, дав шість тисяч на пересадку шкіри – на той час то величезні гроші були. Отаким він був, і немало добра на світі зробив. Шкода, що більше не зробить», – зітхає сусідка, на чиїх очах виріс він – Луцький міський голова Микола Романюк. Чоловік, про чию людяність і відповідальність і Луцьк, і Золочівка запам’ятають не з передвиборчих агіток, а з численних справ.

Односельчани кажуть: які б посади не займав – а ніколи не забував дорогу в рідну Золочівку
Односельчани кажуть: які б посади не займав – а ніколи не забував дорогу в рідну Золочівку
Остання дорога – теж була в рідне село. Поховали Миколу Романюка на кладовищі в Золочівці
Остання дорога – теж була в рідне село. Поховали Миколу Романюка на кладовищі в Золочівці


ЧИТАТИ ТАКОЖ: Останні шість років Миколи Романюка. ФОТОІСТОРІЯ

Людмила ЯВОРСЬКА («Волинь24»)

Передрук заборонений.
Якщо Ви зауважили помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter для того, щоб повідомити про це редакцію
16

Коментарі:


  • Статус коментування: постмодерація для зареєстрованих користувачів, премодерація для незареєстрованих
Коментарі, у яких порушуватимуться Правила, модератор видалятиме без попереджень.
Великою людиною був!
Відповісти
Дякую Людмилі за репортаж: хоч невеселий, але дорогий кожній людині, хто цінував і поважав того, кого сьогодні поміж нами вже немає. Але залишається людська ПАМ'ЯТЬ, яка надовго збереже і закарбує Миколу Романюка як постать, як приклад чи зразок людяності, уваги до оточуючих, працелюбності і високої культури. Як сина, батька, чоловіка і дідуся. Микола Романюк золотими літерами буде вписаний в пам'ять волинян і мешканців Луцька, рідні, односельчан, друзів. А пам'ять про пігмеїв, які не давали йому вільно дихнути навіть тоді, коли він вже був важко і безнадійно хворий, намагались його дискредитувати, принизити, публічно скривдити (деякі з них навіть виїхали з міста), заросте кропивою і чортополохом.
Відповісти
Шкода, хороша Людина відійшла (((
Відповісти
Не можна читати без сліз. Хай земля буде пухом хороша людино Тобі.Побільше б таких людей я думаю ми не забудемо його точно і Бог також.Сили пережити родині таке горе,особливо мамі-це таке горе яке не можна нічим залікувати.
Відповісти
Дякую автору за добру душевну статтю про гарну людину!
Відповісти

© 2016. Усі права захищені. Повна або часткова перепублікація матеріалів можлива лише за дотримання таких умов: 1) гіперпосилання на «Волинь24» стоїть не нижче другого абзацу; 2) з моменту публікації на «Волинь24» минуло не менше трьох годин; 3) у кінці матеріалу на «Волинь24» немає позначки «Передрук заборонений».