Трохи далі за скансен: які вони, справжні Рокині? ЗАНЕСЛО В СЕЛО

Це тільки на перший погляд здається, що про Рокині відомо не так і мало. Скансен. Інститут агропромислового розвитку. Середюк. Ставки. Багатоповерхівки з комунальними бідами... Але десь там, за спинами “інститутів і посьолків”, видніються Рокині автентичні. Які вони?

***



Справжні Рокині починаються з вулиці без асфальту... Там доживають віку хати - свідки воєн і революцій. Люди - свідки депортацій та сталінських репресій.

Там - навпроти сільського цвинтаря, за парканом якого спочивають сільські таємниці та легенди, хлопчаки витоптали стадіон і забивають голи у нашвидкоруч збиті із жерд ворота.

А чом би й ні? І є в цьому якась особлива символіка круговерті поколінь.



- Он та перша, оця, і ген тамо ще одна... - перераховує нам найавтентичніші рокинівські оселі 78-літня Софія Сасунова. Сама бабуся живе під дахом старезної чеської хати, яку ділить зі ще кількома родинами.

Вона застала Рокині ще селом. Вона тут “в приймах”, бо - “переселенка”. І це нині, розповідає, її вулиця (тепер - Шевченка) - крайня, а колись була центральною.

- Де тепер церкву збудували (а в селищі недавно звели Петро-Павлівський храм), була стара школа. Якраз ми сюди переїхали, то я до школи пішла. А навпроти - стояв клуб... - згадує.

За десяток-другий років у Рокинях вибудують амбітний “посьолок” (містечко із кількох багатоповерхівок), де даватимуть квартири працівникам дослідної станції. А згодом зведуть Будинок культури, школу, садочок. Відтак у населеному пункті чимало людей - приїжджих. Сама ж пані Софія хоч і працювала на дослідній, та квартири не дочекалася.



Перед рудими стінами, що ще пам’ятають, як свистіли кулі у Другу світову, останніми барвами догоряє квітник. Листопад, а на клумбі не здаються хризантеми.

- Це доччині. Вона в мене із золотими руками, - каже жінка, пригортаючи до грудей барвисті подушки.

***

Таки неспроста Рокині, подейкують, звалися колись Рукинями.

- Ні, не чув... - чи-то справді здивується, чи тільки вдаватиме здивування Анатолій Михалевич.

У кутиках його очей ховатиметься підступна посмішка. А от що точно правда, то що у цього чоловіка руки таки особливі. Це його ми піймали на одній із вулиць селища за кермом дивного автомобіля.



Водій одразу потягнувся за документом. Свідоцтво про реєстрацію. Марка - саморобний...

- Крутив-крутив машини та мотори іншим. Років з десять робив спортивні автомобілі хлопцям-гонщикам, а потім подумав, що і собі щось по приколу можна зробити. Тут все просто: кабіна - від ГАЗ 66, ще шматок УАЗа, ще щось з металолому.

Щоб узаконити саморобний траспортний засіб, майстер його зареєстрував. А згодом оснастив саморобним прицепом, плугом, боронами... Тепер у польовому раллі конкурентів йому треба ще попошукати.

***

Ще одна мешканка найавтентичнішої вулиці у колишньому селі Рокині - вже й рідко коли переступає поріг своєї хати. Не тому, що їй 92. А тому що стільки всього випало на її плечі, що ледве несе... За тими плечима - картата волинська юність і вісім років концтаборів десь на сибірах.

У Рокині вона приїхала - “вчорашньою” бранкою Сталіна. І все життя вдячна місцевим жителям за те, що ніхто ніколи, навіть у радянські часи, не кинув “кривого” погляду.



- Я сама із Сирників. 10 років дали. То тільки вісім відсиділа. Тоді, в той час, всі мої подружки, двоюрідні сестри, брати... загинули. Всіх повбивали. Хто? Я считаю, то совєтська власть! А кого не вбили, то на засланнє, - перебираючи в голові спогади, розповідає Ніна Курсік.

Чимало з тих спогадів вона “губить” у минулому. І досі на запитання, за що була засуджена до 10 літ таборів, відповідає лише:
- І було за що, і не було за що. Спілкувалися між собою, як молоді. А коли приходили ночью два-три хлопці, то носки дай, то сорочку постірай, то, хіба відкажешся?

Відтак втратила чи не всіх своїх друзів. А сама ще з кількома такими ж пішла “по етапу”. Спершу до Рівного, у в’язницю, потім (вночі) у потязі рушила до Комі СССР, а накінець опинилася в Красноярському краї.

“Під Китаєм”, де в одному з “посьолків”, назва якого вже стерлася з її старечої пам’яті, вона поміж семи тисяч в’язнів, чимало з яких - волиняни, навіть знайде свою долю - чоловіка Григорія.

А ще - повертаючись додому, залишить у вічно мерзлій землі тіла трьох (із п’ятьох) своїх дітей.

- Двох, бабцю, двох... - підказуватиме онука.

- Ай, ти там знаєш! Трьох... - махне рукою 92-річна бранка.



***

Сьогоднішні рокинівські будні вражають контрастами.

Тут ще є оселі, де нема газу (як у хаті Софії Сасунової), а на вулицях можна помітити навіть сонячні ліхтарі.

Тут ошатні маєточки котрастують із багатоповерхівками-рукавичками.



Тут - добротні й доглянуті садки за парканами гарних обійсть. А за табличкою, на якій викарбувано “Сад випускників 1999” - густі нетрі.

Тут селяни однією ногою в місті, бо туляться у тісних стінах квартир багатоповерхівок, а іншою - в селі. Бо за кілька метрів від будинків облаштували хазяйський двір, який навіть у листопаді “видає” не надто приємний запах.

Тут легко зустріти людей із золотими руками, але полагодити діряві і навіть небезпечні металеві гойдалки посеред "посьолка", видно руки не доходять.



І ще одне: з Луцька Рокині здаються набагато більшими. А насправді, окрім вибудованого за совєтів містечка та монументальної і вже напівпорожньої споруди агроінституту, школи та дитсадка, - це всього-на-всього кілька вулиць.

І здалося, саме на цих вулицях легко побачити справжні Рокині. Чи Рукині?

Олена ЛІВІЦЬКА
Фото Павла БЕРЕЗЮКА