Три хатини, п’ятеро людей: репортаж з волинського села, що помирає. ЗАНЕСЛО В СЕЛО

0
3
Три хатини, п’ятеро людей: репортаж з волинського села, що помирає. ЗАНЕСЛО В СЕЛО
Зигзаг – і зад машини несе кудись убік... Ще один – і вже передні колеса десь поза колією. Хоча колії тут і немає...

Авто буксує в піску. Водій нервує: як потім вибиратися з цієї глушини?! Де тільки й дивись, щоб лось чи кабан дорогу не перегородив…

А ось моя мета якраз попереду – там, де серед дубів і сосен губляться три старенькі хатини. У них – п’ятеро людей. Все, що збереглося від колись пишного хутора Красний Бір у Шацькому районі.

Дорогою телефони волають про білоруський роумінг: до кордону тут – кілометри три. Ще трошки – і зникає покриття українського оператора.

Зупиняємося біля нехитрого паркана крайньої хати. На поріг виходить господар – низенький жилавий, в берцях і камуфляжі.

Просимося «на постій». 45-річний Михайло Жилюк дивується:

– Та я ж у хаті не прибрано! – на обличчі ні тіні хитрості, тільки збентеження. Та гостинність зрештою бере гору.

Один з п’яти мешканців Красного Бору - Михайло Жилюк
Один з п’яти мешканців Красного Бору - Михайло Жилюк


КОЛИСЬ СЕЛО БУЛО ВЕЛИКИМ...

— Геть усюди село було раніше, — широко веде рукою по кругу Михайло. — Отам хата стояла, отам. Я пам`ятаю, колись ходило від Бору до ростанської школи 30 дітей. А взагалі були часи, що й до 50 дітей тут жило. Та що там, ще 10 років назад життя тут кипіло. Усе ростилося, жалося...

Толком історію Красного Бору тепер не знають ні його жителі, ні в Ростаньскій сільраді Шацького району, до якої належить село.

— Казали, шо воно старіше тої Ростані, шо з позаминулого століття. Та ще до 90-х це був хутір. А вже як я з армії прийшов, то переписали на село, і усіх жителів тут приписали.

До слова, не дивлячись на слово «красний» у назві, декомунізація цього населеного пункту не торкнулася. Бо назвали село ще до появи тут радянської влади. І «Красний» - це «красивий».



За переписом 10-річної давності, в Борі значилося 18 житлових дворів. Тепер же, крім Жилюків, ту живе пара середнього віку.

— Муж з жоною, Дударі, обоє — 1972 року народження. Ну як жоною — сожительствують. Роботи немає, то стараються в наймах якусь копійчину заробити, людям допомогають на городах, — так про них казали у Ростані.

Познайомитися з Дударями не вдалося: не було вдома.

На подвір'ї третьої хати, на флагштоку висотою метрів в шість, тріпочеться головна цікавинка села - жовто-блакитний прапор.

Господиню в хаті теж не застали. Тиждень тому 91-річну бабу Катю її син Петро Нехін відвіз до сестри: захворіла. Прапор над селом - його рук справа.

Хата баби Каті і її син — громадянин Латвії і український патріот Петро Нехін
Хата баби Каті і її син — громадянин Латвії і український патріот Петро Нехін


– Шоб знали усі — у Бору живуть патріоти! - Пояснює гучним голосом веселий бородань. І дивиться з пращуром, - — а в Ростані нашого флага нема-ає… Та й не з`явиться!

Це – камінь у город нової голови сільради. Вона, попадя Мирослава Кликоцюк, за словами Нехіна, тільки про власні інтереси думає. Як потім з'ясовується, сам Петро підтримував іншого претендента на пост голови. Той вже треті вибори поспіль з тріском провалюється. Сам Петро ні голосувати, ні балотуватися не може: колишній моряк, має громадянство Латвії.

– А баба Катя повернеться? - питаю.

— Та вернеться, дай їй Бог здоров`я! А шо, гадаєш, вмре Красний Бір? Га? Та доки я живий – не вмре! – позпливаються в широкій посмішці щоки.

Нехіну непогано: сів на джип - і поїхав додому, в Ростань. Тихому Михайлу з його велосипедом важче доводиться. До Красного Бору підприємці ні з послугами, ні з товаром не доїжджають. Є правда, один, що заїжджає в Перешпу - село між Ростанню і Красним Бором, яке вмирає повільніше рівно настільки, наскільки ближче воно розташоване до цивілізації. Тобто, у вдвічі.

— Два рази на тиждень машину пригоняють. Привозять, в принципі, усе необхідне: ковбаси, молочне, даже хліб, − каже Михайло. − Но я туди не їжжу, бо мені коли удобно, то сів на свій отой ровер, та заїхав.

- А як взимку?

— Коли велосипедом не проїдеш, то пішки йду.

- Далеко ж!, - уявляю я цей похід по заметах бездоріжжя.

— Чого далеко? 8 кілометрів − туди, 8 − назад. І я ж не кожного дня хожу. Коли завірюха, чи мороз, то на тиждень всього купую. Хліб взимку не цвіте. Головне, щоб у Ростань хліб завезли, а туди я вже доберуся.

- А інші як?

— Бабі Каті син допомогає. Моя бабця вже багато років по магазинам не ходить. А ті, − киває на хату Дударів, — теж пішки ходять.

Хатки у Красному Борі трапляються ще цілком міцні
Хатки у Красному Борі трапляються ще цілком міцні


 ...Але деякі вже розвалюються
...Але деякі вже розвалюються


Увесь відкритий простір з хатами займає пару гектарів. А далі до них впритул підходить ліс. Сосни самі насіялися. Розрослися густо, широко.

Важко повірити, що ще до початку 2000-х тут був не ліс, а поля. Садили гречку, картоплю. Після того, як не стало колгоспу, ще кілька років на городах працювали городи люди. Але ліс поглинув і їх, і госпбудівлі. Стоїть безпросвітним парканом, з кожним роком щільнішає, вищає.

А там, де господарів не стало більше десяти років тому, все обплетено диким виноградом і мохом, оповите папороттю і приховано густими гілками - не продертися.

Природі Жилюк все готовий пробачити. А від непрошених гостей він з власної волі село охороняє:

— Ввечорі весною, літом я ще по ночам його обхожу, дивлюся, щоб злодюжок не було. Бо ж з тих хат, де вже людей нема, злодюжки повитягували весь метал. То треба боронити те, що лишилося, - каже чоловік.

- А кого з звірини можна тут зустріти? - Питаю.

- Бобрів повно, зайців. А ще - лосі, олені, кабани, лисиці...

- Вовків немає?

— Колись тут, у колгоспі, було два великих стада корів, то й вовків було повно. Тягали бичків. А у сусідній Перешпі баранів тягали. За те їх висліжували, огорожували і відстрілювали. Це вже на моїй пам`яті, бо батька-лісника часто звали. Але усіх би не відстрелили, то зграя сама пішла з цих країв. А зараз їм тут нема, що робити. Звір`я мало, годуватися нічим.

ТЮТЮН І ГАВКАЮЧІ КОЗИ

Як виглядали б лісові ельфи, якби вміли старіти? Можливо, як баба Ярина: мініатюрна, тоненька. Обличчя порізане зморшками, які видають добру людину. Цю Дюймовочку зовсім молодою привіз сюди понад півстоліття тому чоловік Петро. на хутір Красний Бір його розподілили лісником.

Між двох стін лісу - ділянка трави, на якій примостилася стара хата-мазанка з дерев'яним ганком. Хата, яку від решти поселення відокремлює цілий квартал лісу, могла б служити історичним посібником. За словами мешканців, збудували її поляки ще після Першої світової війни.



Перед хатою - сірий гриб колодязя, далі - банька, вуличні «зручності» і кілька хлівів. Живуть в них лише коза, курка і двоє собак, які справно несуть службу. Кудись углиб, до третьої лісової стіни, йде вузька, але довга смуга городу. Росте квасоля, буряк, картопля. Город Жилюків – єдиний на все село!

Орати його Михайло наймає господаря з конем з Ростані. А навесні частина землі віддає Дударям.

— Ба, пів-городу тою гнилиною засадили! - Скаржиться бабця Ярина, вказуючи паличкою на паростки тютюну, яким Дударі засіяли поле.



А ось диких тварин господарі не бояться.

— Он-о, поставив загородку від диких кабанів, — киває Михайло на перекладину між хатою і лісом. − А ще під хату іноді козел приходить. Ви чули, як дикі козли гавкають, чи ні?

— Козли? — дивуюся.

— Так. Це домашні — мекають, а дикі — гавкають. Іноді близько до хати підходить вночі, то добре чути. А ще − лисиці тявкають.

ЯГІДНИЙ ПРОМИСЕЛ

Не одним домашнім господарством сита сім'я. Є в Ростані унікальне господарство, де вирощують лохину. Коли сезон – там працює пів-округи.

— В нас лохину приймають вдвічі дешевше, ніж у Польщі, — обурюється Петро Нехін. — Там, якщо перерахувати на наші гроші, вийде по 12 гривень за кіло. А в нас тільки 5-6 гривен за кілограм дають. Але ж здають вони її аж по 90 гривен за кілограмм! А у супермаркеті в області бачив її по 120 гривень!

Працював в цьому господарстві і Михайло Жилюк.

— Сторожем, а ще полівщиком. Та більше не піду! — заявив. — Невдоволюють мене ті умови. Бо робити тяжко, цілий день поливаєш, а там більше ніж 100 гектарів. А платять тільки 2000 гривень на місяць. От Дударі теж там працюють. Підживляють кущі, обрізають їх. За 8 годин роботи їм платять дньовку: 120 гривень.

Від роботи в у Михайла залишилася пам'ять: кілька кущів лохини, які йому свого часу видали замість зарплати. Тепер вони - прикраса його маленького фруктово-ягідного садка.

— Як визріває — гостей пригощаю. А ще, он, фундук собі посадив, буду горішки взимку їсти.

В саду Михаила спіє крупна, як вишня, лохина
В саду Михаила спіє крупна, як вишня, лохина


Доки не почалися ягоди, Михайло, як і односельці, заробляє «в наймах»:

— Кому шо допоможу, пєчку можу перекласти, гній можу вивезти, хто на шо найме, за те й дякую.

Усередині хати Жилюків – три кімнати, широка дворівнева піч. Палять тільки дровами, готують їжу теж на печі. Від цін на комуналку геть незалежні.

— Ми багато топимо, — разповідає Михайло. — Бо я баньку люблю, та й мати весь час мерзне, а й зараз, влітку трохи протоплю. То, мабуть, на рік кубів 10 дрів іде. Вікна на зиму ставлю двійні, а зараз — одинарні. Воду берем з колодязя. А що ще треба?

До кінця 80-х в селі не було навіть електрики. Багато років жителі зверталися в різні інстанції, їх ніхто не хотів слухати.

— А потім старий партизан, Родзіон покійний, написав в газету. Приїхав кореспондент, навроді вас, та написав велику статтю. От тоді наверху помітили, що справді, треба ж електрику сюди завести, — каже Петро Нехін. — А радіоточку провели з Беларусі. Так воно по-білоруські і віщало. То вже у 90-х роках її обрізали.

Телевізор у Жилюків є. А ось телебачення в Красному Бору - дивина. Навіть в Ростані без гарної антени українські канали не ловлять. Тільки білоруські трохи пробиваються. Так що радянський ламповий агрегат прикриває шафа від пилу.

Однак це не означає, що Жилюк - не в курсі останніх подій в країні. Навпаки, з початком Майдану Михайло став відстежувати новини.

— Багато про що дізнавався з газет, спеціально купував. А коли оті усі собитія були на Майдані, то я весь час дивився на роботі новості. Тепер не дивлюся, бо нема де, тільки газети читаю.

З Ростані в АТО відслужили троє хлопців. А ось з Красного Бору посилати нікого. Бо ж відправиш Михайла – і баба Ярина одна не виживе.

«РОЗЛЕТІЛИСЯ МОЇ ГОРЛИЦІ»


Від колишньої прудкості у 85-річної Ярини мало що залишилося: пересувається, в основному, спираючись на паличку.

— Ходжу, ходжу, а часом — падаю. Одкаже нога, отак во, часом ліва, часом права, та тепер може ще зайду на город.

Втім, козу бабця сама доїть, картоплю сапає. Та й на пам'ять не дуже скаржиться: пам'ятає всі подробиці свого непростого життя. Історія родини Жилюків - красномовна ілюстрація того, як вимирав хутір.

Всього у бабусі Ярини - п'ятеро дітей.

— Самий старший мій синок — Ваня, бо на Івана Купала родився. А ще − й Володя і оце Міша. Та дві дівчинки. Весь час тута, на подвір`ї, з ними бовталася. Чоловік завжди на роботі, а я − сама з ними. Діти босими ходили, а по подвір`ю вужів, гадюк повно. Міша траву косить: а що то, мамо, що? І жодного разу жодного з дітей ніяка тварюка не вкусила. Бог боронив.

Чоловік спився. Тому що йому, лісникові, і за дрова, і за те, що сосну яку на потреби виділив, дякували «магоричом».

— І сестра сильно моя пила, нема вже. А Петька мій все казав: щоб як я вмру сьодні, то ти — завтра. Не хочу, щоб без мене жила. Петько, кажу, не кляни, мені ж спитися було б ще легше, ніж тобі. Але ж ти сам пив, а я — ні. То вже одинадцять год, як нема.

Ще образливіше за прокляття від чоловіка, бабці Ярині було бачити, як розлітаються з рідного гнізда її дочки-горлиці та сини-голуби.

— Одна — в Оренбурзі, вийшла заміж за воєнного. Другий — в Тюмєні, їздив на заробітки, та й зостався. Інші — у Бресці, — все время называет она Брест на белорусский манер. — А приїдь-но, сину, кажу я старшому, хоч на тебе подивлюся. А то Міші допоможи, тяжко йому. «А часу нема», − каже. Розлетілися мої горлинки. За все Бога благодару, та тільки поговорити нема з ким. Цілими днями на цій лаві, тільки кішки рядом зо мною, - гладить вона триколірну сіамку, яка не відходить від господині.

Влітку баба Ярина з кішками сидить на лавочці, дивиться на небо, а то і по городу пройдеться. Взимку важче. На цю пору року їй залишається одна забава: шкарпетки «пльонтати». Лізе за диван і показує мені свою роботу - вісім пар щільних вовняних шкарпеток: собі і синочку.



Вона вже боялася, що всі полетять, але меншенький затримався.

У сім'ї був будинок в Ростані, який батько побудував на старість. Баба Ярина рвалася переїхати туди, ближче до людей, але Михайло умовив її залишитися. Каже, його дім - тільки тут.

- А якщо зовсім людей тут не залишиться, як жити будете? - Питаю.

Очі Михайла звужуються:

— Як і зараз. По своїй волі — ніколи не уїду. Це мої місця, я тут до останнього проживу, якщо тільки силою не виселять, бо від злих людей усяке буває. До іншого місця я б вже й не звик.

СВІЖА КРОВ

Побоювання Михайла не марні. Землерозпорадник ростанської сільради Світлана Ткачук каже, що до Красного Бору останнім часом з'явився інтерес у чужинців.

- Спершу у нас тут з'явився один генерал, який одружився на місцевій жінці. Дітям житло в столиці допоміг купити, а сам як побачив Красний Бір – душею прикипів. Купив хату якраз у Михайла Жилюка. 25 соток навколо хати приватизував. А потім отримав ще 60 – на дружину як місцеву. За це упорядкував дитячий майданчик навколо школи.

На ділянці генерал вирив ставок, який наповнився від грунтових вод. Розводить рибу, збирає гриби і ягоди, на кабанів полює.

Озеро генерала
Озеро генерала


Дізналася про Красний Бір і пара львівських сімей. Викупили хатки, використовують їх як дачі.

- Один там навіть збирався фруктовий сад розводити, та все, видно, руки не дійдуть. Ну, зате приїжджають сюди і їздять в сусідні села на озера купатися. Кажуть, в Шацьку, на Світязі - шум, від відпочиваючих вже продиху немає, а тут - повна ізоляція від навколишнього світу, тиша й благодать, - каже Світлана Олександрівна.

Хатку-развалюху з 25 сотками землі можна купити і за 1000 доларів. Ту, що міцніша – за 1500. У Ростані будинки трохи дорожчі – по 3-3,5 тисяч доларів.

* * *

Згідно з даними Держкомстату, на 1 січня 2006 року, в країні офіційно значилося 28 562 села. Сьогодні їх вже 28 385, тобто за 10 років з карти країни зникло близько 200 сіл. Та й у тих, що є – часто доживають віку кілька людей…

Далеко не завжди в облдержадміністраціях знають, скільки сіл на їх територіях на межі вимирання, а де - залишилася тільки нерухомість, яка числиться офіційно за господарем, використовується в кращому разі як дача, притому, що за фактом люди в селі не живуть…

Олена МЕДВЄДЄВА («Вісті.Репортер»)
Якщо Ви зауважили помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter для того, щоб повідомити про це редакцію
3

Коментарі:


  • Статус коментування: постмодерація для зареєстрованих користувачів, премодерація для незареєстрованих
Коментарі, у яких порушуватимуться Правила, модератор видалятиме без попереджень.